Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 2. Частина 1

Здавалося, козацька сила і виборене ними самоврядування (автономія) були зовсім зломлені назавжди. І справді, минає після того аж 10 літ „тиши"… Тільки панські втікачі та бувші козаки, як і раніш, складають ватаги та тиняються собі без пристановища по широких південних степах. Часом вони наймаються до Кримського хана, а часом самі ходять на промисел, особливо на Дін, аби як-небудь прохарчуватись.

До нас дійшли звістки про двох отаманів таких ватаг. Один - прозивався він Карпо Півторакожуха - блукав в харьківських степах. Літописець переказує, що за ним послали польську дівизію, але вона збилася з дороги, і дуже багато польського війська померзло в степах. Літописець, оповідаючи про те, додає: „шукаючи того Півторакожуха, забули свого з собою взяти". Другий - Максим Гулак, тинявся без притулку по степах; вмер в таборі голодною смертю, і як в таборі не було ніякого дерева, щоб зробити йому домовину, то поховали його в бочці. Сей Гулак давав помочи турецькому султанові і, його коштом, водив свою ватагу за Кубань проти Персів, аж до городу Еривані. В ті часи козаки частенько ходили на помогу чужинцям. Так ми маємо звістку, що Богдан Хмельницький, тоді Чигиринський сотник, їздив у Францію, і там граф Брежі попрохав його прислати козаків у французьке військо. Повернувшись до-дому, він виправив у Францію 2.400 охочекомонних козаків, і вони у 1646 році разом з Французами взяли у Гішпанців город Дункерт.

Тим часом на Вкраїні українському народови ставало все гірш жити. З початком XVII століття пани наперебій випрошують у короля усякі „пустині" на Вкраїні (дарма, що в тих „пустинях" були свої господарі - українські люде!), будують міста, містечка, замки, замочки і туди закликають селян на „слободу" - давали волю на 10, і на 20, а то й на 30 літ! Але тепер, у сю пору перед Хмельниччиною, вже навіть і 30-літні „свободи" кончились - і весь люд став уже панськими підданими. Козаків теж, як знаємо, усих (крім 6.000) повернуто у підданні. Настав для панів рай! Палять ліси, скільки видно, на поташ; засівають безмежні лани пшеницею - і все те вивозять заграницю, у Німеччину. Але вести велике хазяйство панови не з руки. То ж такий клопіт! Найшов він собі помішника - Жида. До XVII ст. Жиди тільки де-де по містах сиділи (на Волині були вже й по селах у XVI ст.), а тепер у XVII ст. розсипались вони по усих панських фільварках, по маєтностях. Жид панови і продає, що там треба, і поташ та селітру добуває, і корчмою орудує, і в аренду всячину бере. З усього він і дохід добуде, і на гроші переведе. Дійшло до того, що старости (отже немов губернатори тепер) оддавали їм в аренду староства, а сами спокійненько у Варшаві бавилися до схочу. Жид став правою рукою пана-дідича, ворога українського люду. Але се ще не все - бувало й таке, що людям того стерпіти не можна було. Наприклад - аренда Жидам церкви. Діло в тім, що польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід, - все одно, як от млин або корчма, і тому, коли пан ставив попа, оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду прямо Жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочитись, передавав од себе церкву Жидові в аренду. А Жид вже за все брав, а коли люде бунтовалися і нарікали, що дуже дере, то замикав церкву і люде розходилися по хатах з несвяченими пасками. Се все наймовірно обурювало людей, і хоч тут не так були винні Жиди, як пани, що такі порядки позаводили, проте за яких 10-20 літ ненависть до „жида" виросла страшенна, і коли вибухла Хмельниччина, то однаково доставалося й Жидови й панови.

Тепер же, сі 10 літ перед Хмельниччиною (1638-1648), народ терпів все мовчки і тільки тим хиба виявляє свій гнів, що кидає засижені вже, а то й рідні, споконвічні оселі, і тікає на нові, далекі місця. Так тоді оселилася Слобідська Україна (Харьківщина), частина Курщини та Вороніжщини.

Помочи український люд не бачив ні звідки. Поки була у великій силі козаччина - то він на неї покладався. Тепер і сього не стало. Панство українське, правда, ще не все зпольщилося: серед панів, а найбільш дрібних, були ще такі, що піддержували братства, стояли за православну віру на сеймах, домагалися, щоб руська мова, як то признав Люблинський сейм, не виводилася в українських землях по судах, то що. Але таких панів було вже обмаль і незабаром і вони опинилися б там, де й решта - серед польського, латинської віри, панства.

А православне духовенство? Православне духовенство не мало сили навіть після того, як король Володислав IV звелів поділити єпархії, церкви та манастирі - на православні та на уніятські. Отже унії не скасовано, як домагалися того козаки, а осталася вона й на далі та все більш ширилася… Полякам здавалося, що коли вони навернуть на унію український народ, то він зараз потому перейде на латинство і згодом стане польським народом… Одначе, як побачимо, не так воно вийшло, а тим часом багато натерпілись Українці мук від несамовитих уніятських єпископів та їхніх прихильників.