Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 2. Частина 2

У Корсуні Хмельницький одправив молебень і звідтіль рушив з усім військом до Білої Церкви. Тепер Хмельницькому легче було: Польща осталася і без гетьманів і без війська. Хмельницький без клопоту дійшов до Білої Церкви. З Білої Церкви розіслав Хмельницький по всій Україні універсали до Українського люду і підписався на них вже так: „Гетьман війська Запорожського і усієї України по обидва боки Дніпра". Закликав він усіх, хто вміє зброю в руках держати, щоб збірались оружно на добрих конях до Білої Церкви. „Не слухайтеся панів та підпанків як невольники - писав він в універсалах. - Ви сю землю зайняли, вигнавши звідси Татар. Ваші батьки купили її для вас кровю своєю, боронячи її від ворогів. А тим часом за неї накладають на вас податки, служби, панщину. Військо польське нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся козаки й селяне, щоб Поляків до краю приборкати! Аж як у власній середині почують вони зелізо - побачать, як їх міста здобуваєте ви, - аж тоді дадуть вам вони свободу і чистий спокій!"

І рознісся по Україні сей поклик, і відгукнулася на його уся Україна - почалося повстання і на Волині, і на Поділлі, і в Галичині, і стали звідусіль люде прибувати до Білої Церкви, під гетманські корогви; везли з собою порох, кулі, зерно, борошно; йшли, бо вдома по селах вже дуже важко було сидіти: ніде не можна було знайти чоловікові, як що він не Поляк, а-ні захисту, а-ні правди; знущались з нього і пани, і підпанки, і Жиди, - знущались з віри, з пан-отців, грабували церкви і манастирі православні. І народ несчисленними юрбами потяг до свого гетьмана, бо сподівався з ним добути собі і дітям своїм волю та полегкість від тяжких мук, найти у нього правду, якої ніде не видно було. Але не всі втікали, а ті що пооставались, забирали панське й жидівське добро, худобу, збіжжя, розбирали панські грунта й поля. Заводили скрізь між собою виборний лад, настановляли собі своїх отаманів. З кількох сіл складалася сотня і вибірали собі сотника, що був не тільки начальником на війні, але й управителем і судєю. З сотень складалися полки; таких полків за Хмельницького було вісім по сей бік Дніпра і вісім цо той; полк вибирав собі полковника; всю старшину вибірали, так само священників і все духовенство. Котрі ж були охотніщі до війни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі. Кривонос орудовав на Волині проти недоляшка, перевертня українського князя Вишневецького, що палав ненавистю до козаків; на Поділлі орудовав Ганджа та Морозенко; коло Київа та Чернигова - Лисенко-Вовгура та Харченко-Гайчура. Не попускали тепер козаки нікому. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у кріваве море і затопили усю Україну, від Припеті до Дністра. Цілими табунами тікали Поляки і Жиди у Польщу, бо нікого не милували повстанці. Мстилися тоді на Поляках і Жидах за свої кривди часом нелюдськи і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, і усяково знущалися. Не диво, коли й самі зазнавали такого. Ще свіжо памятали люде нелюдські кари після останнього повстання, як Потоцький козаків на паль вбивав і иньшими муками мучив. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, сверлом очі казав викручувати і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях. Жах обняв Поляків:

„Що далі йдуть, і в яке місто прийдуть, і все їм війська прибуває з усяких станів людей - окрім Ляхів тільки: і Жидів багато хреститься й пристає до війська; а Лях хоч би й схотів хреститися, та їх не приймають, а всіх побивають", - пише сучасний чоловік, що їздив по Україні.

Але не всі думали про те, щоб мститися, грабувати, забивати. Далеко більше народу силкувалось вільне, безпанське життя повернути собі на добро. Заводили краще хазяйство, ставили школи, шпиталі, церкви, заводили хори півчі, закликали майстрів, щоб малювали гарні ікони і різбили іконостаси (тоді бо вся краса й все добре і гарне у наших людей в церквах було). Архидиякон Павло з Сірії, що переїздив через Україну за Хмельницького, дивувався, як розвинулося й покращало українське життя за той час, як Україна позбулася Поляків. „Козаки опанували край, поділили землі між собою, і рубають ліси, випалюють коріння, засівають землю"; де стояли глухі ліси, поставали села, поля: „бувши перед тим в неволі і пониженню, живуть тепер раді, веселі, свободні, набудували соборних церков, поставили прегарні ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру, дуже пильно займаються вони наукою, читаннєм і співом церковним". Хвалить Павло їх милосердя до убогих, калік і сиріт, що так намножилося під час війн з Поляками. Дивується, що діти всі, навіть сироти вміють читати. „Письменних особливо побільшало від часу Хмельницького; продовж, Боже, йому віку, що визволив сї міліони православних від кормиги іх ворогів" - каже він.