Роберт Конквест - Жнива скорботи - радянська колективізація і голодомор

Гігантоманія, ця давня хвороба колгоспної системи, пов'язана з довільною ліквідацією «неперспективних» сіл і створенням штучних «агроміст», і досі дається взнаки. Хибність цього явища стає очевидною навіть для офіційної преси. Так, газета «Советская Россия» у вересні 1980 р. пише: «Працівник сільського господарства мусить мати щоденний доступ до свого робочого місця, так само як селянин у старі часи. Однак… дороги погані, а в негоду вони стають зовсім непрохідні. Корови на тваринницьких фермах ходять негодовані, бо люди не можуть до них дістатися». Та й селяни ніяк не можуть звикнути до нових місць:

«Населення починає від'їжджати, і те, що спочатку було великим селищем, стає знову малим і врешті зовсім зникає».

Якщо розглядати справу ширше, то вона виходить далеко за економічні рамки. Академік А. Сахаров констатує «майже незворотне» зруйнування сільського життя в цілому. Сучасний радянський письменник (Ф. Абрамов) пише:

«Старе село з його тисячолітньою історією сходить у небуття… вікові підвалини занепадають, віковий грунт, який живив усю нашу спільність, зникає. Село — це ті груди, від яких відлучено нашу національну культуру». Інший письменник (В. Астаф'єв) підсумовує: «Тепер, коли я чую, як люди дивуються, звідкіля взялася ота варварська байдужість до землі, я точно можу сказати: в моєму рідному селі Овсянка це почалося в буремні дні 30-х років».

Ми посилалися на Бухаріна, який вважав, що найгіршим результатом подій 1930–1933 рр. стали не так страждання селянства, якими би жахливими вони не були, як «глибокі зміни в психологічному світосприйманні тих комуністів, котрі брали участь у тій кампанії і — замість збожеволіти — стали професійними бюрократами, для яких терор віднині став нормальним методом управління, а слухняне виконання будь-якого наказу згори — великою чеснотою». Висновок Бухаріна виглядав діагнозом: «справжня дегуманізація людей, які працюють у радянському апараті».

Один із працівників цього апарату прямо визнавав: «Ті комуністи, що були безпосередньо втягнуті в жах колективізації, вже мали після того на собі тавро. Ми мали рубці на собі. Нас переслідували привиди. Нас можна було впізнати через мовчазність, через те, як ми відсахувалися, коли йшлося про справи на “селянському фронті”. Ми могли подискутувати на цю тему між собою… але розмовляти про це з непосвяченими здавалося марною справою. З ними в нас не було спільної мови — мови досвіду. Я не маю тут, звичайно, на думці Аршинових. За будь-якої політичної системи це жандарми і кати. Я тут говорю про комуністів, чиї почуття ще не були цілком притуплені цинізмом».

У своєму творі «Крутой маршрут» Євгенія Гінзбург так описує еволюцію слідчих НКВС: «Крок за кроком, у міру виконання однієї рутинної директиви за іншою вони опускалися від людської подоби до звірячої». Якоюсь мірою це стосується всіх, хто займався проведенням у життя системи терору. І сталося так, що саме «Аршинови» вціліли та тішилися життям. Не можна також приховати, що деякі представники теперішнього покоління радянських лідерів вийшли з цієї вікової групи і так чи інакше не могли не зазнати впливу тотальної бруталізації. Інші були комсомольцями в середині 1930-х років, ще інші вступили до партії, коли відкрилися можливості для її поповнення після єжовського терору 1939–1940 рр., тощо. Молодих людей втягували до партії і там піддавали відповідному вишколові, перетворюючи їх на знаряддя проведення «партійної лінії», яка в усі роки існування радянської системи більшою чи меншою мірою мала характерні ознаки терору.

Найогиднішим, мабуть, було те, що масове винищення чоловіків, жінок і дітей освячувалося комуністичною ідеологією. І жахлива практика побудови «нового світу» на кістках людей показала, що ця колись розроблена теорія виявилася надто схематичною, примітивною і нездатною до розв'язання складних соціально-економічних проблем. На догоду їй принесено величезні жертви, і ці жертви були марними.

На Заході подекуди дискутується питання: чи пішли б нинішні керівники СРСР на знищення мільйонів неросіян або на втрати мільйонів власних громадян у війні. На наш погляд, те, що старші провідники були безпосередніми співучасниками геноциду українців та інших народів із метою встановлення суспільного устрою, приписаного комуністичною доктриною, а молодше покоління продовжує мовчазно виправдовувати це, дозволяє розглядати це питання як досить доречне (щодо війни, то приклад Афганістану свідчить сам за себе). Від подій, описаних у цій книзі, не можна відмахнутися як від чогось надто віддаленого, щоби зберігати актуальність. І доки правителі СРСР не створять умови для вільного й відкритого розслідування трагедії, вони залишаться вірними спадкоємцями своїх попередників.