Ярослав Небелюк - Анна Ярославна - українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі

Більшість російських істориків обстоює погляд, що, приїхавши до Франції, Анна Ярославна була православної віри й після свого одруження з французьким королем-католиком далі міцно держалася цієї віри. Це питання заслуговує на пильну увагу й ми постараємося його розглянути.

Обговорім найперше стан, в якому знаходилася українська Церква того часу. Відомий історик української Церкви, Микола Чубатий, так малює перші часи христіянства в Україні: [3] [3] Микола Чубатий: «Українська Католицька Церква» , Українська Загальна Енцикльопедія, Т. III. — Львів, Станиславів, Коломия, 1937.

З першими відомостями про печатки української держави з другої половини IX сторіччя вяжуться й перші відомості про місійну діяльність у старій Україні, ведену з доручення візантійського католицького патріярха Ігнатія. Це діялося за князів Аскольда й Дира коло 870 року. Від того часу христіянство не було вже чимсь чужим в Україні. За князя Ігоря було в Україні вже багато христіян. Доказом цього може служити факт, що в заключенні другого українсько-грецького договору поважну частину членів українського посольства становили христіяни, а в самому Києві існувала вже христіянська громада, що мала свою парохію при церкві св. Іллі.

Сам Ігор не був христіянином, але його дружина св. Ольга, охристившись в Царгороді 957 року, відкрила широко брами для христіянської місійної праці в Україні. В перших роках володіння св. Ольги бере перевагу східне христіянство, а в останніх західне. При співпраці цісаря Оттона місійну працю в Україні веде західній єпископ Адальберт (961–962). Тоді не судилось Ользі довершити христіянізації України, бо владу в державі перебрав з її рук Святослав Завойовник, останній поганський лицар України.

Його наслідник Ярополк, вихований св. Ольгою, не тільки сам був христіянином, але й дозволив свобідно ширитися христіянству по Україні та закінчив своє коротке володіння як провідник христіянської партії коло 980 року. З трагічною смертю Ярополка та перемогою Володимира настав час поганської реакції, що тривала зрештою коротко. Володимир скоро зрозумів силу христіянської віри. В 988 році приймає в Корсуні з рук грецького духовенства хрищення, але до христіянізаційної праці покликує не грецьке духовенство, а болгарських духовників, що почали в Києві працювати під проводом корсунянина Настаса, першого, мабуть, київського єпископа. Десь коло 1000-ного року покликає Володимир болгарського, знову ж не грецького, архиєпископа Івана, створюючи таким чином у своїй державі самостійну церковну провінцію, що за прикладом тодішнього болгарського Патріярхату, зберігала звязки і з Апостольським Престолом в Римі і з візантійським Патріярхом.

Щойно за Ярослава Мудрого, коли впав болгарсько-охридський Патріярхат, вдалося Царгородові перший раз втягнути київську митрополію в ближчу залежність від себе та посадити в Києві митрополита-грека коло 1030 року. Ця перша залежність української Церкви від Царгороду тривала неповних 15 років до чергової війни України з Візантією (1043-46). Після війни київська митрополія унезалежнюється від царгородського патріярхату й 1051 року, без згоди царгородського патріярха, на митрополичому престолі засідає перший митрополит-українець Іляріон. Таким чином між Києвом і Візантією прийшло до формального розриву три роки перед відомим роздором Михайла Керулярія від Риму(16 липня 1054 р.), що поділив єдину досі Христову Церкву на два ворожі табори. Ярослав Мудрий помер три місяці перед остаточним розривом між східньою й західньою Церквою, а усамостійненій київській митрополії з митрополитом Іляріоном на чолі довелося зайняти виразне становище супроти церковного роздору й його протаґоністів.

Шанси Риму в Києві були тоді кращі, тому й не диво, що папські посли, кинувши анатему на Керулярія в царгородській Софії, їдуть до Києва, де знаходять повну піддержку київського князя Ізяслава (сина Ярослава Мудрого), преподобного Теодосія Печорського та преподобного Степана, пізніше ігумена Печорської Лаври. За Царгородом заявився переяславський князь Всеволод і преподобний Антоній Печорський. Свою церковну орієнтацію недвозначно зазначив князь Ізяслав, коли в 1075 році визнав себе ленником римського Апостольського Престолу й мав навіть прийняти королівську корону з рук папи Григорія VII.

По смерти Ізяслава перевагу в Києві беруть царгородські впливи, що зазначилися митрополитуванням двох греків: Івана II та Івана III (помер 1089 р.). Римські впливи находять собі пристановище на Волині в князя Ярополка Ізяславича та у володимирського єпископа Степана. Після смерти Івана III на митрополичий престіл дістається переяславський єпископ Єфрем, знов, мабуть, українець. Римська орієнтація проявилася тоді в українській Церкві знаменним кроком — заведенням в 1090-тих роках суто латинського свята — перенесення мощів св. Миколи (теплий Микола), незнаного в ні одній східній Церкві, крім київської.