Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Моральний стан молоді, кажучи одверто, не був на високому рівні. Відома совєтська брутальна лайка була звичайним явищем як серед хлопців, так і серед дівчат. На Батьківщині мені ніколи не доводилось чути, щоб дівчата вживали цієї лайки. А розбещеність серед польської молоді й польських дівчат та молодих жінок, зокрема, була просто жахлива.

Під час мого кількамісячного хворування я мав можливість бувати в сусідніх селах, у наших нових знайомих з Німеччини та на недільних зборах чужоземних робітників — отже, мав нагоду придивитись до людей, які працювали в сільському господарстві в баверів. Цієї страхітливої лайки тут майже не чути, якщо не рахувати не менш брутальної, відомої «національної» польської лайки, яку можна було чути всюди, де тільки зібрались два-три польські робітники. Поводила себе ця сільська молодь далеко краще, ніж фабрична. Молодь чинно веселилась — танцювала, співала пісень, старші гомоніли по кутках за склянкою «воєнного» пива. Багато робітників скаржилось на тяжкі умови праці в баверів, хоч більшість із них мала відносно здоровий, як рівняти до фабричних робітників, вигляд.

Працював я як «гільфсарбайтер» (допомічний робітник) на добуванні й транспортуванні глини на фабрику. Взагалі праця ця дуже тяжка; для мене ж, що тоді вже мав 56 років та до того років п'ятнадцять фізично не працював, була це неймовірно тяжка робота. Особливо, коли щохвилини ззаду чулось оте відоме всім, хто був на роботах в Німеччині, «льос, льос!» (давай, пішов!). На кожній ділянці, де працювали так звані «авслендери», за ними доглядав старший робітник-німець — «форарбайтер». Наш старший був особливо жорстокою, наставленою проти всіх нас людиною.

Та при всьому тому, як то на перший погляд не буде здаватись дивним, в тяжких умовах напіврабів у гітлерівській Німеччині ми, «остарбайтери», дихали вільніше, ніж у себе на Батьківщині. Для нас, вишколених на корді «найдемократичнішої» сталінської конституції, гітлерівська Німеччина здавалась країною волі: ми говорили про що й як тільки хотіли, не боялись, що нас хтось підслухає, що на нас донесуть, що за необережно висловлену думку завтра доведеться стати перед слідчим НКВД.

Після шести місяців тяжкої праці в кар'єрі, чи, як там казали, на шахті, до того ж в умовах напівголодного животіння, я занедужав на тяжку серцеву хворобу. Коли за півтора місяця я «видужав», мене поставлено на «легку» роботу — до шамотного цеху. Тут мені пощастило: форарбайтер цього цеху — старий, статечний робітник, інвалід першої світової війни — більш терпимо ставився до «авслендерів». Від нього іноді можна було чути також добре відоме «лянґсам, ніхт зо шнелль» (поволі, не поспішай). Він прибирав суворого вигляду й сердито погукував: «льос!» лише тоді, коли на обрії з'являвся господар фабрики — людина жорстока, черства, що ненавидів нас усіх.

Але найстрашніший для нас усіх був «ляґер-фюрер" note 183 Note183 *27 Ґабріель, напівчех, член партії націонал-соціялістів. Багато горя зазнавали всі ми від нього. Він мав особливість з являтися всюди, де тільки спинилися два «авслендери». Дуже любив він при найменшій нагоді битися. І бив часто дуже нещадно — в обличчя, а то й зваливши на землю свою жертву носками чобіт попід боки. Цей справжній садист із тонкими губами мав завжди перекошене від злости обличчя. Любив він також випити, і тут уже не гребав поляками, які вміли добути десь горілки. Любив також приймати дарунки від «авслендерів» — масло, цукор — звичайно, від новоприбулих робітників, які мали ще дещо з дому.

Дружину мою — з пороком серця та жахливою, застарілою формою ревматизму — було призначено до праці на фабричній кухні: чистити картоплю, брюкву та мити посуд. За два місяці вона занедужала. Після 25 днів хворування послано її працювати на фабричний город. Там за десять днів вона знов захворіла. Після цього, зусиллями того ж ляґерфюрера, поставлено її прибирати опалювальні печі зараз після вивантаження їх, де температура сягає 50-60 і більше ступнів. На другий день цієї праці її принесли до барака непритомну і більше вже вона не працювала, хоч і возили її майже щотижня на різні перевірки до лікарських комісій.

Коли на початку серпня 1944 року почалась будова так званого «східнього валу» по Одру, note 184 Note184 149 нас із дружиною разом із партією робітників виряджено на Одру, до села Бобернік, копати шанці. За чотири дні лікар організації ТОДТ відрядив нас назад як цілком непридатних до цієї роботи. Але за два тижні, коли надсилалась нова партія робітників, нас знову виряджено на Одру і ми знов потрапили до цього самого села.