Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Після проголошення відомого сталінського — «жить стало лучше, жить стало веселей», note 20 Note20 *1 — утримувати навіть таку невеличку родину, як моя (дружина — інвалід праці — не працювала і отримувала інвалідну пенсію щомісячно 16 карбованців; note 21 Note21 *2 донька — училась) ставало все більш та більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в т. зв. Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників, який містився при Васильківській вулиці — проти Караваєвської. Власне, слухачів-інженерів там було мало. Основний континґент слухачів — це, здебільшого, так звані відповідальні робітники, переважно господарники, — члени комуністичної партії то меншої, то більшої ранґи — до наркомів включно. Правда, там ще влаштовувались різного роду короткотермінові курси для «кадрів» промисловости. Деяка частина курсантів слухала лекції в Інституті, більш значним партійцям лекції читались «надому», переважно вранці, до офіційних службових годин. Мої слухачі — це вище середньої ранґи партійці, директори заводів, яким, за наказом партії, доручено «оволодіти технікою» свого виробництва. Лекції читав я «надому». Мої слухачі з недбалою міною дозволяли «прочитати» собі лекцію про якісь там виробничі процеси, щоразу поглядаючи на годинника та іноді кидаючи крізь зуби; «Ви скоро закінчите?»… Кажучи по правді, «для душі» така робота давала мало, але… вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень. Отже, мій робочий день, крім суботи й неділі, — коли в мене не було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, — починався десь в пів на сьому і закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов'язок брати участь у «проробці» «Краткого курса истории ВКП(б)» та матеріялів різних «пленумів», постанов уряду та ухвал всіляких з'їздів, — можна легко уявити собі «робочий день» середнього совєтського службовця.

На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб «здати» їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, довідуючись по дорозі до крамниць — «що дають?», бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я й мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10-15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або, частіше, «примусовою роботою». note 22 Note22 12

Але тут я дозволю собі сказати кілька слів щодо «негайного» суду. «Скорий» — по-совєтському — суд у практичному житті виглядав приблизно так: громадянин, заарештований політичною поліцією, звичайно, без будь-якої попередньої ухвали судових органів, міг просидіти в тюрмі 3, 5, а то й 10 місяців, щоб дочекатись першого допиту слідчого; про суд — шкода й говорити. Те ж саме і з цивільним судівництвом. Наприклад, у 1934 році в мене незаконно вилучено одну з двох, що були в моєму користуванні, кімнат. Це було явним порушенням закону — науковим робітникам надавали право мати другу кімнату; тоді саме совєтська влада «залицялась» до технічної інтеліґенції. Я подав скаргу до суду. За чотири місяці справу розглянув народній суд і вирішив її на мою користь. На скаргу житлового відділу міської управи, за дальші три місяці справу знову розглядав окружний суд і вирішив на користь житлового відділу. Далі пішли — Український Верховний Суд, потім «Верховний Суд СССР», далі знову Український Верховний Суд в іншому складі і, вкінці… в квітні 1941 року, себто за сім років, справу було остаточно розв'язано на мою користь. Виконання мало бути переведене судовим виконавцем 24 червня 1941 року, але… 22 червня почалася війна. Лише справи про «порушення трудової дисципліни» — читай, запізнення на 20 хвилин! — розглядали на другий-третій день. Отже, лише тут суд був справді скорий.

Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші «щасливі», «звільнені від віковічного рабства» жінки.

В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому «обідати», послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні… Так з року в рік.