Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Я маю, дякувати Богові, близько 60 років і, як то кажуть, — «уже вертаюся з базару». Такий вік зобов'язує людину. В такому віці, десь біля порогу Вічности, людина не може й не сміє віддаватись хвилевим настроям чи почуттям злоби або помсти.

Отже, пишу щиру правду, пишу те, що бачив на власні очі, що чув своїми вухами. Пишу так, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатись і говорити.

РОЗДІЛ I

НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

«… Я друґой такой страни нє знаю, ґдє так вольно дишет человєк» …

Я не маю наміру зупинятись на подіях зловісного 1939 року, коли, за два тижні після гітлерівського нападу на Польщу, Кремль «простяг руку братньої допомоги західнім братам», а так само й на подіях так званої «Фінляндської війни», note 12 Note12 4 — цього подиву гідного змагання маленької Фінляндії з совєтським велетнем, коли СССР, «обороняючись» від «аґресії» Фінляндії, «вимушений» був перейти її кордони та почати «захищатись» від напасника. Події ці відбувались далеко, у війську я не був, бачити щось безпосередньо мені не доводилось. Крім численних потягів із запльомбованими вагонами, вщерть переповненими польськими офіцерами, що їх вивозили десь на схід; note 13 Note13 5 крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД-истів, — в яких вивозили «визволених» від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші «здравниці-курорти" note 14 Note14 6 «соціялістичної батьківщини трудящих», отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги.

Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до «визволених» земель, note 15 Note15 7 що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість «визволеним братам». Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень-два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим «буржуазним» вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з «настоящим» закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки.

Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова «для обстеження заводів», заступник директора нашого тресту, безпартійний жид, note 16 Note16 8 чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого «дріб'язку», два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя «большой скоростью». Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17-20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину… «Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!» — та інші речі «вибагливого» буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим «безпартійним большевикам», та то вже жалюгідні покидьки «трофеїв», дріб'язок, не вартий уваги.

Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметізі, note 17 Note17 9 де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в Інституті (Ірпінський Політехнічний Технікум), note 18 Note18 10 де я діставав ще коло 250-300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному Науково-Дослідчому Інституті, а останні три роки — при дослідчій лябораторії катедри будівельних матеріялів (Київський Будівельний Інститут), note 19 Note19 11 на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялись двічі-тричі на рік і давали назагал 1500-2000 карбованців річно.