Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Авто проїхало через величеньке місто Регенсбург і ось зараз в'їжджає у велику браму військового шпиталю.

Після реєстрації (з допомогою перекладачки-німкені), що на картці виглядала так: капітан Громенко, сержант Чумак і капрал Павук, адреса - військовий табір Деггендорф. Зареєстрованим дали шпитальний одяг і примістили їх по кімнатах. Командира Громенка і мене поклали в кімнаті з двома ліжками, а Павука в іншій палаті, разом з американцями.

По кількох лікарських оглядах і впорскненнях нас більше не турбували, і дні для нас потягнулися довгі й сірі.

На обличчі командира Громенка відбивалася велика журба. Він повільно походжав по кімнаті й майже не випускав цигарки з уст.

На третій день у шпиталі мені зробили операцію горішньої щелепи, де вже починала псуватися кістка; при цьому якийсь американський студент-медик без потреби вирвав мені кілька зубів. Потім почали впорскувати мені в сідницю недавно винайдену пеніциліну, що викликало жарти Громенка, а ще більше Павука.

У неділю нас одвідали люди з Українського Червоного Хреста, а також з ОУН і принесли нам найкращі подарунки: українські книжки та українсько-англійський словник.

Командир Громенко майже щодня ходив на лікарські огляди правого плеча, яке неправильно зрослося після тяжкого поранення у боротьбі на Волині, а також другої рани з наступу на Кузьмину, ще тяжчої, бо відібрала йому зовсім здібність до родинного життя. По довгій консультації лікарі прийшли до висновку, що задуманих операцій не слід робити.

Коли вже Павук поглузував досхочу з мене, настала і його черга. Лікарі зробили кілька спроб оглянути найбільш приховану частину його тіла, але - даремно. Такої зневаги з себе Павук не міг дозволити, а тим паче в присутності сестер. Лікар, не мавши іншого виходу, привів Громенка і мене, а з ними ще й двох дужих санітарів-негрів та сестру німкеню. Через неї, як перекладачку, лікар попрохав командира Громенка, щоб той намовив Павука піддати себе оглядові. А Павук іще більше соромився, бо ж свідками огляду будуть ще й я та Громенко, і рішуче заявив:

- Ні!

Лікар, якому вже було забагато цієї Павукової сором'язливости, наказав негайно зробити огляд. Два негри міцно тримали Павука, а сестра стягала з нього штани. Павук зарив лице в подушку, а лікар довгенько дивився на те неподобне місце. Після огляду Павук зірвався, підтягнув штани і без жодного слова подався до своєї кімнати. Мені котилися сльози від сміху, але коли побачив Павукове обличчя - мені стало його жаль. Скільки ж моральности й чесноти в цього шляхетного українського селянського хлопця! Хто зна, чи щось подібне можна найти в багатьох інших пацієнтів цього шпиталю.

Майже половина пацієнтів правого крила цієї будови - венерично хворі. А біля шпиталю не раз видно молоду німкеню з великим негром, їхня поведінка огидна.

Коли б Павуків лікар був хоч трохи чутливий і вислав з палати сестру, чия присутність була причиною Павукового стиду, то обійшлося б було без цієї смішної і принизливої одночасно комедії для вояка перед очима його командира, який у нього був, без сумніву, найвищим авторитетом.

Вже минала половина грудня, починалася баварська зима, і в деякі ранки було видно паморозь на траві. Командир Громенко мовчки переходив з кутка в куток, сотні разів міряв цю маленьку кімнату. Я виписував із словника англійські слова, було їх у моєму зошиті понад триста і понад половину з них я уже знав напам'ять, але з цілком хибною вимовою.

Кілька разів Громенко, я і Павук ходили разом у кіно в театральній залі при шпиталі та дивилися на геройських американських ковбоїв. До головного фільму були й обов'язкові додатки: кадри, що показували велику приязнь Сталіна й Молотова до Трумена та інших західніх політиків.

Найкращим днем для нас у цьому величезному чужому шпиталі була неділя, бо тоді нас відвідували хоч і незнайомі, але такі близькі й рідні українці.

Минулої неділі такі відвідини принесли досить добру, а одночасно й дивну містку.

«Всі повстанці з Деггендорфськоготабору вже звільнені», - розказував якийсь молодий, дуже симпатичний одвідувач.

- Коли ж їх звільнено і де приміщено? - нетерпляче допитувався командир Громенко.

- Генерал Клей визнав їм право політичного притулку, і вже наступного дня їх звільнили дуже дивним способом. Забрали всіх повстанців на важкі тягарові авта, підвезли біля міста Ляндсгуту і на чистому полі без жодних документів випустили, сказавши: - Ідіть собі, куди хочете!