Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

— Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не зійшло б.

Потім додав іншим голосом:

Всі в нас дивуються, що Нестір попав на свого. Попри все, це один з найодважніших козаків. Притому такий, що я сам, коли з ним говорю, маю пістоль одбезпечений! Ти, одначе, остерігайся!

Немає страху. Балакать нам не прийдеться. А попадеться на подібному вчинку — застрелю як пса; не мене, а його попередь.

— Тю! Ти якийсь жидівський оборонець.

— Хай і так буде. Вони тоже люди, а обижають їх хто хоче.

— Справжній жидівський батько!

— Рахуйся зі словами, Петре, та заглянь глибше у своє сумління.

На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка. За мною осталось насмішливе "жидівський батько". Це мене не ображало.

У споминах Никифор Авраменко зазначає, що, коли отримав тяжке поранення, ним щиро заопікувався Петро Дяченко, все зробивши, щоб врятувати йому життя, а Нестор Галайденко… вкрив пораненого своєю буркою, що особливо вразило Никифора Авраменка.

Всі групи скупчено за Збручем… Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12000, із запасом зброї, амуніції і харчів.

Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане і різноманітне, свідчило про нашу бідність. Ніяково було виступати перед союзниками, а виступить і показати себе треба гідно.

Налягли на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.

Коли настав день показати себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.

Показалася група кінних, падає команда, завмерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду — поряд з [Михайлом] Омеляновичем-Павленком — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.

Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої місця, команду подає [Юрко] Тютюнник.

Оркестр грає марш. Перша рушає запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду [Андрій] Гулий, [Михайло] Крат, [Семен] Скрипка, за ними — [Іван] Дубовий, [Іван] Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.

Біля групи, яка приймає марш, повертають Гулий і Дубовий із проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців у такому самому порядку.

Маширують усі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам командуючий у свиті, хоч при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.

Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, у сріблі!

У повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів помітно.

За піхотою рушили по шестеро кінні полки.

Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником [Олександром] Недзведським, невеликим, окоренкуватим (невисоким, але кремезним. — Ред.), на рослому золотистому іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою та однакове, хоч і зношене вбрання придавали вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотників!

Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватися немає чого, це ж недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувати шаблею, звик до "кислиці" (кислиці розводити — скиглити. — Ред.).

Кінний полк київців — 400 шабель — мав досвідчених кіннотників-фронтовиків, промаширував краще мазепинців.

Останніми йшли чорношличники із пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 у ряд. Кажуть, обіцяв тому, хто скривить ряд, всипать у зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показатися найкраще.

Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка повернуте направо, прибрало вираз якоїсь лютості. Командуючий крикнув: "Атакуйте вліво ворога на взгір'ю!"

Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись у лави, з возів позіскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, у стременах стали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила.