Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Під'їхала застава: тачанка з кулеметом і чоловік тридцять піших. Зупинились на дворі й на вулиці. Ставлять кулемет, розділяють варту.

А оте начальство, що приїхало раніше, жадає ліхтаря. Принесли ліхтаря, і нам видніше. Хтось диктує, а хтось пише донесення. Донесення приблизно такого змісту: "Зломивши переважаючі сили ворога, що зазнав великих втрат, переслідуємо його. Підрахунок полонених і трофеїв ще не виготовлено. Згідно з наказом Лучинець зайнято". Далі дата, година і все таке, чим рапорти кінчаються.

Ми вже давно приготували ручні гранати. Сотенний Редька нас поділив: трьох лишив біля себе, а решту поставив біля плота проти кулемета і варти на вулиці.

Коли рапорт був готовий, ад'ютант каже:

— Падпіші, таваріщ!

І назвав його, те начальство. А сотник Редька з-за плоту:

— То вже ні, не на те ми сюди їхали!

— Слава!!!

І пустили ми на ліхтар гранати. Те ж зробили й ті, що були біля плота.

Рвалися вони, вибухав вогонь! Послали по три гранати, а по дві лишили.

Не поспішаючи перелізли пліт і кроком пішли до коней. А сотенний Редька почав оповідати веселі анекдоти, потім й інші підтримали.

За нами піднято таку стрілянину, що хлопці жартували, що це перешкоджає слухати дотепи.

І знову ми біля коней. Коноводи із заздрістю розпитують.

А сотенний Редька (ото він!) наказав вести коні в поводі. Пройшовши добрий кусень дороги, посадив відділ на коні, й далі поїхали кроком, хоч ворог підняв тривогу і на головній дорозі вже був сильний рух. А нам що — хай собі казяться!

Згодом довідалися, що в Лучинці нещодавно стояв 1-й піший курінь Низових запорожців. Називали їх Низові, або Недайкашівці — від прізвища їхнього командира [Василя] Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл. їхній командир учився з моїм братом Олексою, і прізвище Недайкаша я чув ще дома. Курінь був славний у нашій армії — його знали всі! Знали й большевики.

Низові мали відомості, що великий відділ большевицької кінноти рухається на Лучинець.

Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці — кожен із них був бойовою одиницею і сам собі командир.

Недайкашівці дуже добре використали особливості села. Лучинець простягався вздовж головної дороги, а кінці його садками (може, там і хати були) творили велику підкову, задніми шипами обернуту до нас, дорога перетинала по осі симетрії цю підкову.

Позаховувавши піхоту по садках та поза плотами, Низові пустили большевицьку кінноту пройти село, увійти в оту підкову, а потім відкрили вогонь. Усе, що увійшло в село і виїхало за село в підкову, вирватися не мало куди. Били з рушниць, били з кулеметів; били з боків, били ззаду.

Ми ж ото цілий день чекали, що большевики прорвуться через Лучинець, а Низові упоралися з ними і без нас.

Слава їм!

Багринівці — більша оселя, містечко на Поділлі. Стояли ми в ньому кілька разів і знали добре — і вулиці, і стежки через садки, і польові дороги з містечка. Знали не як свою кишеню, але орієнтувалися легко.

У той час ми так гнали большевиків, що вони, як тоді казали, мали зовсім "гайку розкручену", або "рвали когті" без затримки.

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по дорозі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їхали так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.