Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком.

Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя.

Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, сивоволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє прийшли прощати свого незабутнього друга.

Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Дивізії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади.

Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та пошаною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі.

Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка.

Свобода. -1993. - 4 лютого. — Ч. 23.

Роман КОВАЛЬ

Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда-прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читачів цього розділу є й бойові побратими мого батька — Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни І і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та ін.); інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень.

Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про минулу війну…" виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвітчизників. Ось вони.

СССР — імперська держава російського народу — співтворець, точніше, "співзапалювач" Другої світової війни, а отже, і всіх нещасть, які вона принесла для десятків мільйонів людей.

Саме ця держава 1939 року — на спілку з "німецькими фашистами" — напала на Польщу і, розгромивши, поділила її.

Саме совєтська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель.

Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом ГІтлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви.

Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу — побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу.

Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлср. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визволяти Європу".

Ці прості істини, точніше, Історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі.

Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) австрійцями охайні будинки — з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати-"визволителі"… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945 р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно — як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще — не знати чи живим — цього "визволителя" на долівці — у крові й сечі…