Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, раненого в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун, показав їм румунський документ із фотографією. Чехи нас відпустили, тільки радили мандрувати дорогою, а не лісом, бо там стріляють. Ми пішли просто дорогою, і я повчав Заблоцького, що ми обидва румуни та що я знаю російську мову. На дорозі ми зустріли п'ятьох червоноармійців на роверах, котрі говорили по-українському. Ми почастували їх цигарками, а на прощання один із них сказав нам:

— Йдіть щасливо в путь, може, ще колись разом битимемо Сталіна.

Незадовго ми натрапили на одного "остарбайтера", котрий нас ограбував. Ідемо далі, а там на возі сидить молоденький солдатик з автоматом і кричить до мене:

— Штіфель, камерад! — і показує на мої чоботи. Я відповідаю йому по-українськи:

— Бери чоботи у німця, а не у свого земляка!

Це помогло, й чоботи були врятовані. Коли солдатик від'їхав, я зняв чоботи і взув старі черевики, одягнув цивільні штани та сорочку, а всі військові речі вложив у наплечник.

Перед нами видно якесь місто, німці туди не йдуть, бо при вході стоять озброєні "остарбайтери" і кілька чеських поліцистів, обшукують за зброєю і всіх ограбовують до сорочки. Мене знова врятували румунські документи, чеські поліцисти відправили нас на команду. На команді Заблоцькому зробили перев'язку, нагодували нас і почали нам виповняти папери на поворот у Румунію. Я попросив чехів, щоби мені й Заблоцькому виставили квитки до німецького Ваймару, де на мене чекає мій брат, а раненим Заблоцьким я мушу опікуватися.

Довго допитував нас обидвох чеський комісар, потім виставив нам документи до Ваймара. Це діялося в місті Біліна. Приїхали ми вночі до міста Хемцін, і по дорозі я знищив усі військові документи. На другий день вранці дозволено всім виходити з вагонів, і на станції голосник безнастанно голосив, щоб росіяни, українці, поляки та інші верталися додому. Інформували також, з якої станції відходять поїзди на Київ, Варшаву і т. д. Заблоцький намовляв мене вертатись додому, бо йому дуже докучала рука. Не знаю, що робити, аж несподівано підходить до нас якась дуже обідрана людина та каже нам: "Ходіть зі мною!" Придивляюсь і пізнаю сотника полевоїжандармерії нашої бригади Сокальського. Каже, що він тут уже кілька днів, живе в розбитому домі в підвалі, де є багато картоплі. Ми подалися за ним і в хаті застали ще одного стрільця нашої частини — Кравченка.

Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місцевість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед собою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх полонених реєстрували.

Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник каже нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чиновникові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. Привезли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кілька разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.

З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поручника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для переміщених осіб, тобто втікачів із СССР. — Ред.), я віднайшов сотника Сокальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайголовів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогонку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.