Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

ГАНУС Микола, селянин-козак із Березової Луки. В 1922 р. в березні під совєтами був задавлений під Гадячем. Він тоді віз священика з Березової Луки до Гадяча. Священик зник безвісті, але був знайдений задавленим через два тижні, на другий день Великодня. Кінь і віз пропали. Село поховало загиблих на третій день Великодніх свят.

КЛИМЕНКО (ХИРНИЙ) Іван, писар сільської управи. В жовтні чи листопаді 1918 року в полі між хутором Лихопілля і селом Остапівка їхав у справі мобілізації до українського війська і був застрілений з карабіна. Все село ховало покійного.

Далі складач цього списку подав лише прізвища загиблих за державну волю України в селі Березова Лука, а саме:

Олексенко, Шептун Феодосій, Оченаш Степан, Єчко Грицько, Тараненко Федір, Оченаш Михайло, Ранюк Йосип, Ранюк (Захарків), Новицький Федір, Шириколава Мусій, Шириколава Іван, Єщенко Трохим, Оченаш Самсон, Кирій Антон, Пузь Левко, Шиян Степан, Лазур Митрофан, Шиян Андрій, Филонич Василь, Курочка Василь, Шиян, Курочка Федір, Курочка Степан, Ранюк Яким, Іванько Йосип, Фуґоль Гаврило, Филонко Яків, Курочка Іван, Филонич Ярина, Волошин Кирило, Шульга, Гаранусенко Віктор, Кулинич Микита, Кулинич Іван, Кулинич, Кузьменко Іван, Єщенко Пилип, Єщенко Іван, Шептун Петро, Коноваленко Іван, Шиян Карпо, Лисенко Микола, Пугач Степан, Курика Василь, Черкас Кирило, Гордусь Павло, Ванда Степан, Рула Микола, Єщенко Андрій, Лапенко Василь, Ранюк Грицько, Польща Степан, Рахуба Михайло, Оченаш Микола, Лапенко Пилип. Разом шістьдесят три особи. Вічна їм Пам'ять!

Кущинський А. Загибель села Березова Лука на Полтавщині // Вісник. -1983.-№ 4.

Роман ПЕТРЕНКО, член ОУН, учасник українського підпілля

Серед західноукраїнської молоді у міжвоєнних роках спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми були народились у бурхливі роки Першої світової війни й у дитячих роках ще були помітні її сліди — стара зброя, окопи, вояцькі шоломи, все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про Зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. "Здобудеш або згинеш!" стало нашим девізом.

Час від часу проникали на Волинь одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші Армії УНР. Нічого героїчного в їхніх постатях ми не зауважували. Були тепер це вчителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким удалось висмикнутися з табору. Тільки часом підслуховували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки…

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст у Польщі. Там, у соборі Св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, контрактові старшини польської армії, тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилося мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати:

— Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте.

Під час Німецько-польської війни в 1939 р. полковник Дяченко був ранений у боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чол.) був інтернований у Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом.

Розпочавши війну із СССР у 1941 р., німці в короткому часі окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську повстанську армію, керовану проводом ОУН.