Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Так, Голова Центральної Ради неодноразово заявляв, що досягти бажаного — автономії у федеративній Росії — можна лише за умови згуртування всіх українців без класової різниці. До такої мети, стверджував він, «повинні тепер іти спільно й однодушно всі — селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер спорити про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій. Тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об’єднує — спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові, у всім полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в федеративній Російській республіці за ухвалою Всеросійських установчих зборів.

До сього йдуть разом усі українці, і з ними повинен іти всякий, хто хоче добра українській землі» [279] (156) Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — С. 74–75. .

Керманичі Української революції пов’язували її переможне завершення значною мірою з психологічною єдністю українського народу. На думку М. Грушевського, тут відігравали вирішальну роль два моменти: величезний природний потенціал краю, що впливав на формування національного характеру, позначився на сутності національного інтересу, і, зумовлені віковічною боротьбою, спільні національні почуття. З цього приводу М. Грушевський писав: “Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш народ, і ми не боїмося, що хтось потягне в нього щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності. Національні почуття — стільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дісціпліні. З сею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі” [280] (157) Його ж. Звідки пішло українство і до чого воно йде. — С. 91. .

Українські лідери розраховували на те, що справі Української революції можуть значною мірою посприяти також представники інших національностей, що проживали в краї. Ці сподівання ґрунтувалися, передусім, на демократичному спрямуванні задуманих перетворень в Україні, на абсолютній відмові від шовіністичної ідеології і практики. Зовсім не в інтересах України було нехтувати послугами досвідчених фахівців у різних галузях життя, передусім, в управлінському апараті, промислово-виробничій сфері лише тому, що вони були не українцями за походженням. За умови свідомої роботи на благо нової України росіянам, євреям, полякам, представникам інших народів мала виявлятися повна довіра. Це мало принципове значення ще й тому, що сил свідомого українства було замало для того, щоб за короткий час здійснити заміну ними всіх, без винятку, суспільно значущих функціонерів.

Голова Центральної Ради неодноразово наголошував: “Ми, навпаки, хочемо затримати на місцях всіх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи і демократизму, готових приноровитись до потреб нового життя українського народу і цілої України. Коли ми виводимо свідомих українців на провідні місця, то тільки для того, власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію діяльності сих установ і організацій в умовах визволеного українського життя. Без усякої радості віддаємо ми на се діло наших товаришів, відриваючи від нашої організаційної роботи, і вони приймають сі доручення не як добрий кусок, а як малоприємний обов’язок перед даною хвилею.

Потреби української національної роботи — організаційної, літературної й політичної — такі великі тепер, що стараємося відставляти від неї якнайменше сил, і тому завсігди готові зоставити кожне місце в руках людини нам співзвучної, суголосної, що стоїть на грунті інтересів краю і його людності, признання прав і потреб української більшості, при забезпеченні прав меншостей. Чим більше буде таких певних і суголосних, солідарних з нами людей з не українців, тим легше буде робота українців, і тому вони можуть їх тільки вітати тут, на Україні” [281] (158) Там само. — С. 110. .