Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Ось досить типовий для Р.Млиновецького зразок антисамостійницьких дій “підступних автономістів”. На Національному З’їзді “виступав і Міхновський, але… з позачерговою заявою” (і то з обмеженою часом) в справі українського війська, але тому, що її передала преса цілком спотвореною— не подаємо її. З неї в звідомленнях виключені були всі гасла самостійницького характеру” [245] (123) Там само. — С. 169. .

На логічні питання — які гасла виголошував М.Міхновський, і які не потрапили до газетних звітів — відповіді в книзі годі й шукати, як невідомо взагалі, звідки у автора є інформація щодо змісту виступу лідера самостійників. Читач беззастережно чомусь повинен вірити Р.Млиновецькому… і крапка. Що стоїть за висновком — інтуїція автора, чи його “специфічна логіка” — ролі не грає. Однак науковець, та й, врешті-решт, будь-який хоч трішки допитливий і уважний читач обов’язково і в даному разі, і в безлічі інших випадків буде просто збентежений подібним “дослідницьким” рівнем книги Р.Млиновецького і змінити цього враження неможливо.

Додаткове підтвердження тому — запропонована оцінка факту виборів Національним З’їздом до складу Української Центральної Ради лише одного самостійним — В.Отамановського із загальної кількості 115 чоловік. “..Гумористично мале число (один), — пише Р. Млиновецький, — мало на меті з одного боку приховати правду, що то був з’їзд автономістів, а з другого — викликати вражіння, що самостійників майже немає” [246] (124) Там само. — С. 174. . Брудне політиканство, підступні змови, безсовісний обман — ось головний арсенал засобів, що використовувались автономістами у боротьбі з самостійниками — практично на кожному кроці твердить Р.Млиновецький [247] (125) Там само. — С. 230–231, 242, 247 та ін. . Що ж, коли хтось бачить лише те, що він хоче бачити, і не зважає ні на об’єктивні факти, ні на здоровий глузд, сперечатися з ним немає сенсу. Все й так очевидно.

Що торкається діяльності самостійників, то бодай якихось документів, фактів, окрім відомих (скажімо, з праць все тих же В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка) Р.Млиновецький майже не наводить [248] (126) Там само. — С. 106. . Оскільки ж питома вага таких надто невелика, то їх вкраплення в текст (як водиться, з посиланнями), очевидно, покликані хоч якось “прикрити” практично абсолютну відсутність підкріплень на всі інші твердження, виклади фактів, переповідання документів, яких ніхто ніколи не бачив. Виникає природна підозра в тому, що, крім примітивних фантазувань, Р.Млиновецькому важко щось пред’явити читачеві. Натомість без належних підстав автор будь — яку згадку в пресі про радикальні елементи українства, українських партій, про рішучі висловлювання в національній сфері, тим паче, згадки про сепаратизм, шовінізм тощо однозначно ототожнює з самостійництвом [249] (127) Там само. — С. 215. .

Те, що є незаперечним (“незаперечними фактами”, “незаперечною правдою” і т. ін.) у Р.Млиновецького, наприклад, твердження, що “українські народні маси бажали створення своєї власної цілком самостійної української держави”) [250] (128) Там само. — С. 117. , викликає не тільки сумніви, а й цілком обґрунтовані (тобто надійно підкріплені фактами, документами) заперечення, абсолютні спростування. Та й сам автор майже на кожній сторінці висловлює розлогі жалі з приводу низького рівня політичної культури й національної свідомості народних мас (вони були “національно цілковито несвідомими” [251] (129) Там само. — С. 116. , особливо селянства й солдатів, які на кожному кроці давали себе ошукати, завести на манівці тощо, чим без кінця займались автономісти [252] (130) Див. там само. — С. 131, 148, 150, 152–153. .

Заслуговує на відтворення (передати це власними словами просто неможливо) й підсумок, до якого приходить Р.Млиновецький, “дослідивши” питання про співвідношення впливу самостійників і автономістів на перебіг подій в Україні: “Але, хоча також самостійників і не було так мало , як це хотілося б автономістам, а тим більше не було їх так мало щоб взагалі їх можливо було не згадувати (!? — В.С.), хоча й не діяв сам один Міхновський, як це здається Мірчуку, однак їх було, на жаль, все ж замало, а мали вони проти себе політиків “ малого формату ”, але демагогів і інтриганів — “великого формату” [253] (131) Там само. — С. 148. . Отож автономісти і “захопили владу”.

Хоч далеко не у всіх деталях, Р.Млиновецьким правильно і переконливо відтворюється хіба що процес створення перших українських військових формувань [254] (132) Там само. — С. 118–144. . І то мало не єдиний сюжет, з основним висновком з якого — про особливу роль самостійників, персонально М.Міхновського, деяких його прибічників у започаткуванні цього процесу можна погодитись.