Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Дадуть те, що, властиво, по самій ідеї своїй дати повинні — останню юридичну санкцію того устрою, який виробиться на місцях, в національних і всяких інших областях у згоді з принципами свободи й демократизму, за порозумінням місцевих національних і класових груп, і Установчим зборам буде запропонований вже для остаточного підтвердження і затвердження” [221] (99) Там само. .

М. Грушевський — еволюціоніст, прихильник поступальної, реформістської тактики пропонував рухатися до автономії України не напролом, а повільно, зате напевне, щоб необережним, незваженим кроком не загубити всієї справи: “Домагання, котрі висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можливості, і тактовно, скільки є змоги, — але рішуче, рішуче, рішуче! Fortiter in re suaviter in modo, як говорить старе прислів’я (твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми).

Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий план всякі інші огляди й рахунки. Воля нашого народу мусить бути сповнена” [222] (100) Там само. С. 99. .

Лідери Української революції були переконані, що домагання українства справедливі, цілком відповідають історичному моментові, завданням демократизації суспільного ладу в Росії і будуть із розумінням сприйняті всією російською громадськістю, правлячими колами. Тому, навіть після негативної, більше того — відверто-ворожої реакції на події перших днів революції в Україні, Голова Центральної Ради не полишав надії на порозуміння: “Сподіваємося, що керманичі Російської республіки ще таки зрозуміють, що те, чого ми домагаємося, се невідступна потреба українського народу, від котрого не відступить, бо не може і не сміє відступити, хто б не стояв на чолі його, які б верстви і групи ним не проводили. Зрозуміють, що в інтересах свободи і революційних здобутків керманичі Росії повинні мати український народ за собою, а ніяк не проти себе. А зрозумівши, скоро зрозуміють і те, що може їм дати український народ, най залишать свої підозрілі, невірні відносини до нього і його змагань.

Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український.

Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!” [223] (101) Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Великий Українець. С. 94.

Ідеологам Української революції довелося враховувати, що в російському суспільстві протягом сторіч склалася традиція підозрілого й ворожого ставлення до будь-яких українських прагнень, а особливо — щодо кроків, спрямованих до власної державності, бодай у найобмеженіших формах. Інакше й бути не могло: найпоміркованіші заклики до національної свободи, відродження національного життя апріорно кваліфікувалися як злочинний сепаратизм, як загроза цілісності й засадам багатонаціонального організму. І все ж демократи за переконанням, українські лідери сподівалися, що здоровий глузд візьме гору навіть тоді, коли з Петрограда залунали перші великодержавні загрозливі окрики на адресу українства.

Тому потрібно було докласти чимало зусиль, щоб довести широкій громадськості правомірність і реальність своїх задумів, здійснення яких не могло завдати ніякої шкоди ані російському народові, ані російській державності, не послабило б країну перед розв’язанням проблеми завершення Світової війни, а, навпаки, — зміцнило б її позиції і авторитет на міжнародній арені.

Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з почуттям національної гідності заявляв: “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом — бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. — безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український народ, із урахуванням прав меншостей (втім, і тих великоросів, які живуть і житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок!” [224] (102) Там само. С. 88–89.