Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Ще одностайнішими виявились результати голосування резолюції про довіру Центральній Раді. Проти ухваленого документа голосувало також 2 депутати і лише 2 — утримались.

«Приймаючи на увагу, — зазначалось в резолюції, — що Центральна Українська рада, представництво в котрій безперестанно поновлюється, складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з'їздах, та з представників демократії національних меншостей, через що вона уявляє з себе тимчасовий правомочний законодавчий орган революційної демократії України, і зважаючи на те, що проголошенням Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ та приступила до найшвидшого скликання Українських Установчих зборів, яким єдино може Центральна Рада передати всю повноту влади на Україні, — з'їзд Рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів України вважає перевибрання Центральної Ради невчасним і непотрібним.

Підкреслюючи своє рішуче домагання, щоб Центральна Рада в своїй дальшій роботі стояла твердо на сторожі здобутків революції, поширюючи та поглиблюючи невпинно свою революційну творчість і обороняючи непохитно класові інтереси трудової демократії, та щоб не відкладаючи скликала в свій час Українську Установчу раду, яка єдино може виявити справжню волю всієї демократії України, — з'їзд Рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів України висловлює на цьому шляху Центральній Раді своє цілковите довір'я і обіцяє їй свою рішучу піддержку» [1035] (910) Там само. — С. 511–512. .

І Всеукраїнський з'їзд рад став ще однією демонстрацією солідарності з лінією проводу Української революції. Однак, гадається, не варто й переоцінювати його, як це робиться у працях багатьох сучасних істориків [1036] (911) Див., напр.: Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — С. 225–226. . Зокрема, самі українські керівники у системі аргументації на користь легітимності Центральної Ради, УНР не надавали першорядного значення рішенням київського з'їзду Рад, як і не вважали їх принципово важливими для подальшої долі Української революції.

П. Христюк вважає, що з'їзд був спробою місцевих більшовиків позбутися Центральної Ради в момент, коли «війна фактично вже почалась, коли російське совітське військо вже наступало на Україну і Рада Народніх Комісарів оформляла, так би мовити, цей наступ своїми ультимативними нотами до Центральної Ради» [1037] (912) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 69. . Однак проведення з'їзду у прямий зв'язок з планами РНК автор не ставить. Адже «формально та і по суті» з'їзд цей пов'язаний з попереднім періодом — періодом мирної агітації більшовиків проти Центральної Ради. Власне за скликання з'їзду, нагадує П. Христюк, висловився і третій з'їзд УПСР. Проте більшовики, перебравши ініціативу до своїх рук, намагалися втілити в життя власний сценарій, але зробити цього не спромоглися. Вирішивши за допомогою ЦК Селянської спілки питання про склад з'їзду на свою користь, Центральна Рада без надмірних зусиль провела всі рішення: про цілковите довір'я і підтримку Центральної Ради, про категоричне засудження ультиматуму РНК тощо.

Оцінюючи ухвалені постанови, П. Христюк робить, здавалося б, несподіваний висновок: «Примара походу Московщини на Україну вже кидала українську демократію вправо, в бік збереження єдиного національного фронту і затушовування моменту клясової боротьби. А це була одна з найбільших шкід, яку несла війна Московщини з Україною українській революції» [1038] (913) Там само. — С. 74. . Проте якщо залишити поза увагою очевидну суперечність (примара війни чи війна як така), то в цілому висновок П. Христюка «вписується» у його загальну схему, зокрема в обстоювану тезу про те, що конфлікт більшовиків з Центральною Радою зашкодив природній еволюції українського руху вліво, до соціалізму.

Що ж до суперечності між численними твердженнями, що війна радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася на початку грудня (з ультиматуму), і відсутності фактичного підтвердження будь-яких військових дій, то витлумачити все це не просто, особливо якщо зважити на те, що весь грудень 1917 р. тривали пошуки дипломатичних шляхів розв'язання конфлікту. В усякому разі, такого висновку можна дійти, розглядаючи відносини на «вищих щаблях» політики — між РНК та Центральною Радою й Генеральним Секретаріатом. Якщо багато авторів узагалі обходять цей зріз тогочасного життя, то того не може дозволити собі Д. Дорошенко — колишній дипломат.