Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Однак іще до остаточного рішення ЦК РСДРП(б) більшовики України провели 3–5 грудня 1917 р. в Києві свій обласний (крайовий) з'їзд. У його роботі взяло участь 47 делегатів з вирішальним голосом від 24 партійних організацій і 7 делегатів з дорадчим голосом від 6 організацій. Вони представляли партійні організації 7 губерній України, а також Південно-Західного фронту. Водночас на з'їзді були відсутні представники організацій РСДРП(б) Харкова, Миколаєва, Херсона, Одеси, керівництво яких, очевидно, не виступало за створення всеукраїнського партійного об'єднання. Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП(б) відмовився від участі в з'їзді й скликав власну партійну конференцію.

Незважаючи на те, що з'їзд формально не мав мандата від усіх більшовицьких організацій України, його рішення сприяли консолідації ліворадикальних сил. Під час розгляду питання про створення крайового органу й роботу в краї були відхилені пропозиції про необхідність федеративної перебудови РСДРП(б) й вступу до неї більшовиків України на правах окремої партії. Цю точку зору обстоювали В. Шахрай, І. Кулик, Г. Лапчинський, В. Затонський. Було також засуджено випуск представниками Київського комітету листівки «Соціал-демократія України (більшовики-українці)», що викликала появу кількох невеликих груп «українських більшовиків» [960] (837) Детальніше дослідження питання про феномен „українських більшовиків” див. у статті: Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій „українських більшовиків” //Укр. іст. журн. 1989. № 6. С. 62–69; № 7. С. 49–57; Сторінки історії Компартії України: Запитання і відповіді. — К., 1990. — С. 74–77. .

Крайовий з'їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію як складову і невід'ємну частину більшовицької партії, назвавши її «РСДРП(б). Соціал-демократія України». До Всеукраїнського партійного центру (крайового комітету), який назвали «Головний комітет Соціал-демократії України», були обрані 9 членів і 4 кандидати: О. Александров, Є. Бош, О. Горвіц, О. Гриневич, В. Затонський, І. Кулик, Я. Гамарник, В. Люксембург, Л. Пятаков та ін. Однак цей орган фактично не став всеукраїнським партійним центром, що пояснювалось як відсутністю підтримки його з боку керівництва ряду великих організацій (передусім Донкривбасу), так і недостатньою послідовністю комітету у здійсненні власних рішень.

Отже, у питанні «самовизначення» більшовиків України, виробленні їхньої позиції, пошуках лінії відносин, з одного боку — з ЦК РСДРП(б), а з іншого — з українськими соціалістичними партіями, Центральною Радою далеко не все було просто. А рішення приймались під впливом багатьох чинників. Особливу роль тут відігравала позиція ЦК РСДРП(б), який, виходячи з інтернаціоналістських мотивів (чи прикриваючись ними), рішуче протидіяв оформленню більшовиків України у крайову, по суті — автономну організацію. Останнє могло стати небажаним прецедентом, початком перетворення єдиної, централізованої партії на федерацію крайових більшовицьких організацій, неминуче призвело б до ослаблення боєздатності виплеканого В. Леніним, його соратниками мобільного, дисциплінованого, жорстко керованого, політично сильного (звісно, відносно інших політичних сил Росії) соціального організму.

Вищевикладене зовсім не має на меті чи то приглушити, чи, тим більше, спростувати характеристики, що їх дав П. Христюк більшовикам України в подіях кінця 1917 р. Навпаки, воно додатково підтверджує думку одного з лідерів Української революції, що об'єктивно існувало чимало можливостей для того, щоб наявні в листопаді— грудні 1917 р. суперечності не довести до вибуху. Вина ж за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту лягає (можливо, й непропорційно) на обидві сторони.

На сторінках своїх «Заміток і матеріалів» активний учасник відтворюваних подій не втримався й від прогнозу щодо еволюції Української революції у бік соціалістичної, якби більшовицька позиція виявилась поміркованішою й зваженішою. «Хоч Центральна Рада і стояла на позиції «міжклясового миру», та ця позиція була не вічна, — говориться в книзі. — Під впливом української революційної демократії вона мусіла бути порушена, і коли б Центральна Рада з якоїсь причини не зробила цього вчасно, вона була б або переобрана, або й цілком скинута власними силами української демократії, без ведмежої допомоги московського червоного війська на чолі з жандармом-реакціонером Муравйовим. Розвиток клясової свідомості українського робітництва та селянства, еволюція, яку переживали українські соціялістичні партії — соціяль-демократи і соціялісти-революціонери, а також сусідство радянської Московщини (дружньо настроєної) були б запорукою саме такого, а не инакшого, дальшого розвитку подій на Україні.