Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Вирішальне слово залишилось за головою комітету Г.Пятаковим. Він промовляв двічі, а головними моментами стали наступні положення: “Ми підтримаємо українців (ясно, що мова про український рух, його керівництво — В.С.) в їх протестах проти всіляких циркулярних заборон уряду, на зразок українського військового з’їзду. Однак, загалом, підтримувати українців нам не доводиться, оскільки пролетаріату цей рух не вигідний… В цьому русі можно угледіти і боротьбу національної буржуазії проти елементів соціальної революції, вона прагне національними путами зв’язати революційний рух і повернути назад колесо історії. Це рух проти соціальної революції… Перед нами — два завдання: протестувати проти заходів уряду, і, зокрема, Керенського, з одного боку, і боротися з шовіністичними прагненнями українців — з іншої” [388] (265) Там само. — С. 104–105. .

Слід сказати, що Г.Пятаков приписав В.Леніну те, чого той не говорив, і дивним чином сполучив його з настроями, які тоді опанували багатьма місцевими партійцями. “Ленін пропонує референдум лише з питання відділення України”, — стверджує лідер київських більшовиків, хоча у В.Леніна цієї думки немає, і продовжує: “Якщо голосуванням за територіальним принципом буде вирішено не відділятися, в чому ми впевнені, то українці повинні тоді всі питання вирішувати спільно з рештою населення Росії, в загальноросійському закладі, де ми, зі свого боку, будемо відстоювати для українців обласну автономію. Але відстоюючи широку обласну автономію, ми будемо чинити спротив сейму, оскільки сейм може встановити й таможенні стіни й стати, таким чином, загрозою для пролетаріату. Скликати ж українські уст[ановчі] зб[ори] на вимогу однієї лише Ц[ентральної] Р[ади] без всенародного територіального голосування, немислимо й технічно нездійсненно. Що ж до військ, то ми будемо стояти за територіальні, однак не національні війська” [389] (266) Там само. — С. 105. .

Для створення резолюції й відозви російською і українською мовами було створено комісію у складі Є.Бош, О.Горвіца й Н.Косинського. Комітет запропонував комісії керуватись положеннями: “1) організація б[ільшови]ків веде боротьбу проти захватних імперіалістичних тенденцій російської буржуазії, проти утримування в руках держави інших національностей; 2) вимога відділення може бути підтримана лише в тому випадку, коли буде проведено плебісцит; До тих пір організація буде протидіяти прагненням Ц[ентральної] Р[Ади]. Якщо останньою будуть застосовані заходи насильства, то організація буде відповідати на них насильством; 3) організація б[ільшовик]ків підтримує плебісцит територіальний, а не національний” [390] (267) Там само. .

Як видно, гіпертрофовані інтернаціоналістські підходи Г.Пятакова (а він користувався в комітеті й організації дуже значним авторитетом) межували у деяких моментах з національним нігілізмом. А відтак значно лояльнішу щодо українства, гнучкішу, виваженіше лінію ще лише належало викристалізувати. Орієнтиром тут, як і в інших випадках були ленінські оцінки й підходи.

В.Ленін відразу ж не відгукнувся на появу Першого Універсалу Центральної Ради спеціальною статтею “Україна”, що вже 15 червня з’явилася в “Правде”.

Крах політики нового, коаліційного, Тимчасового уряду вирисовується все більш і більш рельєфно, — відзначав Ленін. — Виданий українською Центральною радою і ухвалений 11 червня 1917 року Всеукраїнським військовим з’їздом “універсальний акт” про устрій України являє собою пряме викриття цієї політики і документальний доказ її краху” [391] (268) Ленін В.І. Україна // Повне зібр. тв. — Т. 32. — 333. .

Процитувавши положення Універсалу про автономію України, В.Ленін зауважив: “Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією. Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою” [392] (269) Там само. — С. 333–334. .