Симон Петлюра - Московська воша

— Отож, коли почалася 1919 p. боротьба з большевиками, то знову нарід наш не був однодушний і не мав одностайности супроти своїх ворогів. Знову московська воша та брехливе слово московських шептунів та їхніх наймитів — наших недолюдків-запроданців — посіяли роздор серед людей і збаламутили їх. Звиклим обичаєм своїм, московські брехуни розпустили наклепи на українське військо, і на український уряд, намовляючи людей не слухати, не допомагати йому, бо — мовляв — вони — контрреволюціонери і вороги селян та робітників. Неначе туман на долині розпустилась ця брехня по всій Україні, забиваючи баки легковірним та збиваючи їх з пантелику.

— Отже воно й вийшло, кінець-кінцем, так, що і нова влада большевиків застала наших людей неприготованими до боротьби ні за свою державу, ні за свою долю.

— Тільки й большевикам тепер стало тяжче боротись з нашим військом. Перш за все його було більше, ніж тоді, коли боролась з ними Центральна Рада. А подруге — воно було краще, бо до війська йшли завзяті вояки, хоробрі, сміливі. Це були запеклі вороги большевиків, — свідомі діти свого народу. Вони знали, до чого доведе болыневицьке панування і хтіли власною кров'ю та жертвами не допустити рідного народу до московської неволі. Українське військо тепер запекло билось з большевиками, не раз перемагало їх, встеляючи ворожим трупом рідну землю і кожен ступень її боронило до останку.

На правому березі Дніпра, в губерніях Київській, Подільській та Волинській, ця боротьба нашого війська тяглася цілий 1919 рік. Часто без набоїв, без ліків, як слід не одягнені, як треба не нагодовані, наші славні вояки кидались на ворога, роблячи з ворожих тіл «котлети» та власною кров'ю поливаючи рідні поля та батьківські ниви. Звідки і сила та бралася в них, Господь один знає. Одне тільки сказати можна, що боротьба нашого війська марно не пропала. Нарід дивувався тій запеклості та самопосвяті, з якою вони переносили і злидні, і голод, і холод. А під упливом боротьби прокидалась совість у нього, будилась свідомість і почуття обов'язку та потреба допомогти своєму рідному військові. Тільки все це виявив наш нарід пізненько, проморгавши слушний час. Большевики мали багато зброї, бо в них були військові заводи, а Україна їх не мала. Большевики могли побільшувати своє військо числом, а українці — не могли, бо їм нічим було озброювати нових вояків, змобілізованих та тих, що з власної охоти йшли до рідного війська, зазнавши на собі большевицьке лихо.

— Не диво, що при таких обставинах військо не мало сили встояти проти ворога, що в кілька десятків разів переважав його і своїм числом, і зброєю. Так само й уряд український, як не старався, що не робив, куди не вдавався, не міг дістати зброї для свого війська, ні одежі, ні ліків. Кордони України були замкнені, а над ними стояли то поляки, то румуни, то російські добровольці (в Криму біля Одеси). Пробував був уряд український підписати мир та союз з поляками, щоб не мати зайвого ворога на своєму кордоні і отримати од них або через них зброю для нашого війська. На жаль, свого слова поляки не додержали, союз зламали, бо пішли на угоду з большевиками, а зброї нам не дали. Без зброї та без амуніції українське військо не могло довго встояти на фронті, бо большевики підбавили проти нього нові сили, що билися раніш з поляками. Під натиском в скільки разів більшого большевицького війська, наша армія відступила за рідний кордон. Вояки наші, — діти й брати наші, — поневіряються тепер на чужині, в злиднях, сумуючи за рідною землею та дожидаючи того дня, коли вони знову повернуть до нас…

— Ми їх теж ждемо-виглядаемо, а тим часом покутуємо.

Дядько Семен замовк. Мовчав і Лаврін. Тяжко було на душі в обох. Лаврін дивився в землю, неначе бачив оту кров, що її рясно пролили рідні вояки-козаки. Його небіж теж був у війську українському і ніхто не знав, чи він живий, чи загинув. Лаврін пригадав небіжа, небіж неначе живий стояв йому перед очима: молодий, з сумними очима, кремезний та статурний. Він неначе б докоряв йому за щось і до чогось заохочував. Думав Лаврін і про те, що тількищо почув від свого кума. І те, що він почув від нього, теж його збентежило до глибини душі, і він непорушно сидів, неначе вдавлений у землю. Думи роєм ходили в голові, а чуття, неначе живе срібло, переливалось в голові. Але селянська натура не любить виявляти його на вні. Селянин мовчить хоч здавалося б — повинен говорити й кричати про те, що у нього в душі коїться. Ото ж і Лаврін мовчить…