Анатолий Костецкий - Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

- Вигадуєш! - не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.

- Пiшли, самi почуєте! - запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.

Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:

- Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!

Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.

Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.

Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.

- Досить! - зупинив нас Сергiй. - Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.

- Схоче, схоче, - заторохтiла Вiтуня. - Вiн такий хороший! - Вона погладила Гриню.

А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.

- А давайте його у двiр винесем, - запропонував Славко. - Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!

- Не вигадуй! - обурився я. - А коли дремене кудись, тодi що?

- Не дремене, не дремене! - загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.

Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.

- А вiн не застудиться? - вагався я. - Надворi ще снiг.

- Не крути! - зрозумiли всi мою хитрiсть. - Ти сам знаєш: для гракiв снiг - нiщо. Ходiм!

I ми пiшли...

Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.

Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду - хлопцi пiвколом, про всяк випадок.

- Запускай! - скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.

Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами - i помчав через нашi голови!

Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!

Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.

- О-ох! - видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.

Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився - хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!

Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.

Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.

- Ну й дав! - захоплено вигукнув Славко.

- Вищий пiлотаж! - закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".

А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.

- Гриню, - покликав я лагiдно, - а йди-но сюди! Нiякої уваги.

- Гриню, любесенький! - заблагала Вiтуня. - Будь хорошим, ходи до нас.

Те ж саме...

Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!

- Ну от що! - рiшуче мовив Славко. - Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, - звернувся вiн до нас, - станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.

Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.

- Але ж вiн може втекти! - злякалась Вiтуня.

- Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.

- А про що? - поцiкавилась Вiтуня.

- Про що хочеш. Казку розкажи.

- Яку?

- От недотепа! - скипiв Сергiй. - Та хоч "Плескачика".

- Я знаю тiльки вiршами...

- Це те, що треба! - встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.

- Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:

Якось каже дiд бабусi:

- Розпали вогонь в печi

та для нашої Ганнусi

ти плескачика спечи...

Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.

У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.

- Ставайте навшпиньки! - просичав Вiтько, який керував операцiєю. - Не дiстає!

Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.

- Є! - почувся Вiтькiв радiсний шепiт.

Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!

- Славi - слава! - закричали ми. - Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!

I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!