Роже Ґароді - Основоположні міфи ізраїльської політики

Дивне "мовчання навколо Карпантра", відзначене Доменаком, контрастує з галасом, зчиненим засобами масової інформації в перші дні.

Під час демонстрації, влаштованої 14 травня 1990 року, Парижем пройшли 80 000 чоловік за даними поліції, 200 000 — за оцінкою організаторів. На їхню честь дзвонив великий дзвін собору Паризької Богоматері.

Ніхто не знав злочинців. Проти кого ж була демонстрація? Відповісти на це питання могло лише слідство, але не відповіло. А кому це було вигідно? Відповідь очевидна: на чолі маніфестації розвівалася прапор Ізраїлю.

Цей дивний "національний союз", коли під час демонстрації Жорж Марше потискував руку Франсуа Леотару, дозволив розгорнути глобальний наступ проти всіх, хто бере під сумнів догми, що ставлять Ізраїль вище міжнародних законів. Великий рабин Сітрук, пояснюючи у своїй промові природу демонстрації, вигукнув: "Не дозволимо говорити казна-що! Дамо урок професорам-ревізіоністам, безвідповідальним політичним діячам!"

Джерело: "Ле Мерідіональ", 14 травня 1990 р.

Однак правда про опоганення в Карпантра дотепер не встановлена, тому що із всіх слідів, за якими прямувало слідство, був виключений один, самий ймовірний.

Чому найнеобхіднішим свідкам було наказано мовчати?

"Сторож синагоги в Карпантра і хранитель ключів від цвинтаря, пан Куана, що один з перших виявив труп Фелікса Жермона, відмовився з нами говорити: "Будь ви хоч сам префект, я отримав наказ не говорити нічого". Заборона виходила від голови консисторії під тим приводом, що сторож "міг наговорити на телебаченні казна-що" — так виправдувався д-р Фредді Хаддад, який сам дуже стримано згадував про опоганення, як і рабин Амар".

Джерело: "Бар Матен Магазін", 15 квітня 1995 р., стаття репортерів Мішеля Петре і Мішеля Бро.

Чому рабин Карпантра, коли його запитали, чому він не освятить знову це місце, відповів: "Цю не мою справа", голова консисторії: "Це не має ніякого сенсу", а мер: "У мене нічого не просили"? (з тієї ж статті).

Чому жодна французька газета не згадала випадок з точно таким же "опоганенням" цвинтаря Ришон Леціон біля Тель-Авіва в ніч на 2 березня 1984 року, коли тіло однієї жінки було вирито і викинуте за межі жидівського цвинтаря? "Варварський акт антисемітизму", — відразу оголосили жидівські громади в усьому світі. Через кілька днів ізраїльська поліція, розслідувавши справу, виявила справжній зміст того що сталося: труп, з яким обійшлися настільки ганебним чином, належав Терезі Енгелович, дружині жида, але християнці. Жидівські інтегрісти вважали, що її присутність на жидівському цвинтарі опоганює чистоту цього місця, і рабин цвинтаря вже вимагав ексгумації трупа.

Чому жодна французька газета не побачила паралелей? Пан Жермон, труп якого був також виритий уночі й став об'єктом лиховісного "монтажу", також був "винний" у тім, що одружився з християнкою. Його труп перетягнули на сусідню могилу пані Еммі Ульма, теж винної в тому, що вона була одружена з католиком.

Чому ніхто не згадав, що в Ізраїлі, щоб довести, що до Ізраїлю Палестина була "пустелею", сотні сіл були стерті бульдозерами з лиця землі разом з їхніми будинками, парканами і цвинтарями?

Джерело: Ізраїль Шахак. Расизм держави Ізраїль, с. 152 і наступні.

Наступного дня після "Дня демократії" в Ієрусалимському жидівському університеті жидівські студенти поставили законне запитання. "Чому немає протестів із приводу того, що вулиці Агрон у Єрусалимі і готель "Хілтон" у Тель-Авіві побудовані на місці зруйнованих мусульманських цвинтарів?"

Джерело: Студенти ізраїльської соціалістичної організації Мацпен. Р.О.В. 2234. Єрусалим.

"Жидівський кулак роблять сильним американська сталева рукавичка, що його покриває і долари, що його наповнюють".

Джерело: Ієшаяху Лейбовіц. Ізраїль і юдаїзм, с. 253.

З питання про суми, виплачені Німеччиною Ізраїлю, я надам слово тому, хто був головним представником останнього на переговорах про розмір репарацій — Наумові Гольдману, який докладно розповів про це у своїй "Автобіографії", подарованої автором мені 23 квітня 1971 року на подяку за місію, виконану мною за два роки до того на його прохання в Насера після шестиденної війни.

"На початку 1951 року Ізраїль вперше виступив на світовій арені, направивши чотирьом союзним державам дві ноти, у яких вказувалося, що жидівські вимоги, що стосуються відшкодування збитку новою Німеччиною, визначені сумою півтора мільярда доларів, з яких половину повинна виплатити Західна Німеччина і половину — Східна. Ця сума ґрунтувалася на наступних розрахунках: Ізраїль прийняв близько 500 000 жидів, і економічна реінтеграція одного біженця коштувала приблизно 3 000 доларів. Рятуючи ці жертви нацизму і, прийнявши на себе величезні фінансові витрати, Ізраїль вважає себе вправі висунути ці вимоги від імені жидівського народу, хоча й без законної основи, тому що жидівська держава не існувала в часи нацистського режиму" (с. 262).