Роже Ґароді - Основоположні міфи ізраїльської політики

LICRA знову подала касацію. Вирок Касаційного суду від 4 листопада 1987 року не залишив сіоністам ніяких надій збезчестити нас юридичним шляхом, суд відхилив позов і присудив позивачів до сплати судових витрат.

Тоді операція з удушення була продовжена позасудовими методами, Сіоністське лобі має у своєму розпорядженні відповідні засоби. Якби нас засудили, вся преса одностайно прибила б нас до ганебного стовпа як антисемітів. Навпаки, вироки судів не на користь LICRA систематично замовчувалися. Навіть газета "Ле Монд", колишній редактор якої Фове був залучений разом з нами до цієї боротьби, відскіпалася лише однією безбарвною статейкою.

До статті в "Ле Монд" про логіку сіоністського колоніалізму я додав два рядки зі зверненням до читачів допомогти в оплаті газетної шпальти. Вона обійшлася мені в п'ять мільйонів сантимів. Я отримав сім сотень дрібних чеків. Приблизно третину жертводавців становили жиди, у тому числі два рабини.

Але потім почалося придушення з боку засобів масової інформації: мені був закритий доступ на телебачення, мої статті відкидалися. Я опублікував сорок книг у всіх великих видавництвах, таких як Галлімар, Цей, Плон, Грассе, Лаффон. Ці книги були перекладені 27-а мовами. Тепер же переді мною були закриті всі великі двері. Один з моїх видавців почув на своїй адміністративній раді таку заяву: "Якщо ви опублікуєте книгу Ґароді, ви втратите права на переклади творів американських авторів". Це розорило б його фірму. Іншого видавця три місяці принаджувала його завідувачка літературним відділом, захоплена моєю книгою, але відповідь була категоричною: "Я не бажаю Ґароді в моїй фірмі".

Так замурували людину.

Наша мережа опору безглуздю приречена діяти у підпіллі, а я особисто засуджений до літературної смерті через те, що посмітив сподіватися.

Це лише один приклад "перекручення змісту" сіоністами, щодо якого особисто я можу виступати свідком. Ми можемо помножити число цих прикладів, але кожний день переконує нас: самий зміст гітлерівських злочинів проти всього людства перекручується сіоністською пропагандою, що зводить цей злочин проти людства до одного великого погрому, єдиними жертвами якого були жиди.

Подальший крок був зроблений, коли ці "укази" набули чинності закону, і судді отримали право судити історичну істину всупереч попереднім законам про свободу преси.

Думка була оголошена злочином за законом Фабіуса (№ 43), так званому закону Гайсо — за ім'ям депутата-комуніста, що взяв на себе авторство цього злочинного закону, у травні 1990 року. До закону 1881 року про свободу преси була вставлена стаття 24-біс, яка повідомляє:

"Караються покаранням, передбаченим пунктом 6 статті 24, ті, хто заперечує існування одного або декількох злочинів проти людства, визначених статтею 6 статуту Міжнародного військового трибуналу, доданої до Лондонської угоди від 8 серпня 1945 року".

Джерело: Проект закону, прийнятого Національними зборами, № 278, додаток до стенограми засідання 3 травня 1990 р.

Доповідь депутата Асензі уточнювала (с. 21): від вас вимагається сформулювати нове обвинувачення проти "ревізіонізму", а також "розширити можливість асоціацій порушувати позови у випадках порушення закону" (стаття 7). У вступі доповідач визначив мету: "поповнити існуючий репресивний арсенал з тією метою, щоб закон… повністю виконував свою роль засобу залякування і репресій" (с. 5).

Джерело: Доповідь № 1296, додаток до стенограми засідання 26 квітня 1990 р.

Нюрнберзький трибунал, як ми вже показали, мав менше, за будь-який інший суд, відношення до юриспруденції.

Через рік Тубон марно намагався запропонувати поправку:

"Стаття 24-біс закону від 29 липня 1881 року про свободу преси відміняється". Це скасувало б репресивну силу закону Гайсо проти істориків-ревізіоністів і не дозволило б ставити історичну критику на один рівень із расизмом і апологією Гітлера.

Аргументація Тубона була такою: "Коли ми обговорювали в 1990 році проект закону, внесений групою комуністів, під яким першим стояв підпис Гайсо, я — і не я один — заперечував принцип цього тексту, що залишав за судом право затверджувати історичну істину замість того, щоб надати слово історикам.

Дехто заперечує, що якщо історія встановлює істину, то закон не повинен її нав'язувати. Пропозиції інших йдуть занадто далеко, аж до заборони виражати свою думку. Але таким чином ми поступово опустимося до покарань за політичні злочини і за висловлення.