Жид Дюранті (був радником Рузвельта у справі визнання СССР) у своїх репортажах писав, що "будь-яке повідомлення про голод у Московії — це перебільшення або злісна пропаганда". Його статті, а також фальшиві повідомлення інших жидів, західна преса друкувала широко й охоче. За свої брехливі "репортажі" Дюранті від жидів отримав премію, а від Сталіна — особливу подяку. Але правду цей виродок знав. У депеші англійського посольства з Москви 30 вересня 1933 р. повідомлялося: "Україну повністю знекровлено… Дюранті вважав цілком можливим, що в Совєтському Союзі померло не менше 10 млн. — посередньо чи безпосередньо від браку харчів". Звичайно, були і чесні журналісти, їх було більшість, але їхні репортажі західна преса або ігнорувала, або не надавала їм серйозного значення. Перший подав звістку про страшний голод в Україні в лютому 1933 р. у газеті "Лондон Тайме" Геріт Джонсон, колишній секретар Лойд-Джорджа. У березні 1933 р. він пройшов пішки 40 миль від села до села в районі Харкова. "Світова преса" його повідомлення спочатку висміяла, а через два роки він був знищений.
Письменник і журналіст, німецький жид А.Кестлер перебував в Україні, головним чином, у Харкові, епіцентрі голодомору, в 1932-33 pp. Він бачив виснажених від голоду людей, обминав трупи померлих, але ні голодомору, ні тотального винищення української інтелігенції не помітив. Він писав про освоєння Арктики, героїчну колективізацію, про радісних селян, що йдуть на колгоспне поле, та іншу нісенітницю. А в травні 1933 р. італійський консул у Харкові С.Граденіго писав до свого уряду: "Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване "жорстоке переслідування жидів", може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому жиди відіграють таку важливу роль. Бо немає жодного сумніву в тому, що: 1) цей голод штучний і спеціально створений для того, аби "провчити селян"; 2) серед жертв голоду немає жодного жида, навпаки, усі вони ситі, живучі під братерським крилом ГПУ…
Напевне необхідно зняти українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей усього народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та Середню Волгу…", тобто землі, на яких жили українці та німці.
А в той час "Кошер Веллі" — як то зовуть американці Голлівуд — творила фільм за фільмом, легенду за легендою, байку за байкою про новий, чудесний, ще ніде й ніколи нечуваний в історії людства рай земний — СССР" [14, с. 123].
Те, що для нас було страшною трагедією, для жидів було "новою цивілізацією" і "земним раєм".
Інколи доводиться чути, що в голодоморі винні самі українці, бо, мовляв, не жиди ходили по хатах й забирали останній хліб. Дехто звинувачує москалів, мовляв, це була їхня імперія, вони нехай і відповідають за голодомор. Треті кажуть: винні комуністи, бо країною керувала компартія, вона й несе за все повну відповідальність. Відповідь тут така.
Серед кожного народу є ледарі, п'янички, шахраї, злодії — ті, кого називають антисоціальними елементами, які хотіли б пожити за чужий рахунок. При владі, яка дбає про добробут населення та порядок у державі, ця категорія людей обмежена у своїй "діяльности", або й ізольована. Ними геньбують навіть іноземні окупанти. Принаймні німці під час окупації Руси-України в роки Другої світової війни антисоціальні елементи до своєї адміністрації не залучали. Але злочинна влада шукає для здійснення своїх задумів і відповідних виконавців. Отже, якщо деякі злочинці-українці ходили по селу й грабували селян, то винна влада, яка не лише допускала, але навіть заохочувала й вимушувала їх до такого розбою. Та треба зазначити, що серед українців злочинців виявилося не так уже й багато. Про це свідчить та обставина, що в багатьох селах юдонацисти не могли знайти негідників на посади голів колгоспів та сільрад й змушені були задовольнитися порядними людьми, які намагалися зменшити наслідки запланованого людомору. Більше того, значна частина секретарів райкомів та адміністрації райвиконкомів чинила голодомору відкритий або глухий спротив, рятувала селян, про що свідчить велика кількість документів. Дуже часто такі сміливці позбувалися не лише своїх посад, але й свого життя.
Читать дальше