Андрій Харук - Крила України - Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр

Юридичний статус начальника військової авіації визначався «Статутом про начальника Військово-Повітряного Флоту УНР». Відповідно до цього документа, начальник Повітряного Флоту призначався військовим міністром з числа військових льотчиків, повітряних спостерігачів чи військових повітроплавців. Підпорядковувався він в оперативному і муштровому відношенні безпосередньо військовому міністру, а у технічному відношенні — товаришу [24] Товариш — прийнята за часів Російської імперії назва посади заступника керівника. військового міністра по господарсько-технічних справах. До кола його обов'язків входила розробка планів повітряного захисту України, підготовка військово-повітряних сил до війни, організація навчання льотних та технічних кадрів, забезпечення постачання частин авіаційно-повітроплавним майном (постачання іншими видами майна мало проводитись через Головне інженерне управління). Начальник повітряного флоту призначав також особовий склад усіх частин та присвоював кваліфікації військового льотчика, льотчика-спостерігача та військового повітроплавця. До його обов'язків відносилась також організація закупівлі та приймання авіаційного майна.

Загальні принципи організації військово-повітряних сил визначались «Положенням про Військово-Повітряний Флот УНР». Відповідно до цього документа, військово-повітряний флот УНР являв собою самостійний вид збройних сил, який прирівнювався до окремого корпусу. Традиційно військово-повітряний флот поділявся на дві автономні гілки — авіацію і повітроплавання, кожна з яких за своїм юридичним статусом відповідала дивізії сухопутних військ.

Внаслідок роботи, проведеної Управлінням Військово-Повітряного Флоту і особовим складом військово-повітрянихсилУНР, станом на серпень 1919 р. в розпорядженні командування Дієвої армії знаходилось кілька, хоч і нечисельних, але більш-менш боєздатних авіаційних і повітроплавних підрозділів. Усі авіаційні частини були зосереджені в Кам'янці-Подільському. До них належали:

1-й Запорозький авіазагін під командуванням сотника Жахловського, який нараховував 34 чол. особового складу (троє старшин і 31 козак), однак не мав жодного літака;

3-й авіазагін із двома літаками під командуванням осавула Федорова

(25 чол. особового складу, з них — 9 старшин);

4-й авіазагін із шістьма літаками під командуванням сотника Наконечного (82 чол., з них — 8 старшин);

5-й авіазагін із чотирма літаками під командуванням хорунжого Шеремецінського (89 чол, з них 10 старшин).

Повітроплавні підрозділи були представлені єдиною частиною — 1-м повітроплавним дивізіоном, який нараховував чотири прив'язних аеростати і 227 чол. особового складу (з них 17 старшин).

Таким чином, згідно з архівними даними, військово-повітряний флот Директорії УНР мав в період наступу на Київ-Одесу близько 550 чол. особового складу, чотири аеростати та 12 літаків. В літературі наводяться й інші цифри — 26 літаків. Можливо, що в першому випадку враховуються лише боєготові літаки, а в другому беруться до уваги і ті, що знаходились в ремонті. Слід зазначити, що із чотирьох авіазагонів повністю боєготовими були лише два: 4-й і 5-й. 1-й Запорозький авіазагін був цілком небоєздатним, оскільки в ньому не було жодного придатного до польотів літака. Боєготовність же 3-го авіазагону суттєво обмежувалась через недостатню кількість персоналу. Однак сили, що протистояли українській авіації, були ще скромнішими — радянський Український фронт мав на той час лише два розвідувальних авіазагони (21-й та 24-й) із дев’ятьма літаками.

DFW C.V ВПС Німеччини

Спектр завдань української авіації в період боїв серпня-вересня 1919 р. в основному зводився до розвідки. Новим елементом в бойовій діяльності авіаторів став контроль за положенням і пересуванням власних частин. В умовах маневреної війни і зруйнованої системи зв'язку часто лише повітряне спостереження могло дати командуванню інформацію про реальне розташування українських підрозділів. Для полегшення розпізнавання з повітря власних частин наказом від 22 серпня 1919 р. була запроваджена досить примітивна система сигналізації. Пролітаючи над місцем розташування військового підрозділу, екіпаж літака давав сигнальний постріл ракетою. У відповідь на це, персонал наземної частини повинен був викласти якомога більших розмірів біле полотнище. Якщо ж полотна не було, то з цією метою слід було використовувати газети. Серед пілотів, що брали активну участь в бойових діях 1919 р. джерела називають сотників Берестовенка, Єгорова, Алексеева, поручника Чистокатова.