Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

До сих пір Стегній Микола Григорович, наш двоюрідний брат, не знав, що його батька, Григорія, розстріляли красні з контррозвідки СМЕРШ, а коли я про це сказав – реакція була відповідна. Прийшлось не наполягати, а перевести розмову на тему версій. Коля свято вірить, що батько загинув на фронті і був лояльним до СРСР громадянином. Те, що він був справжнім українцем, героєм, оборонцем своєї сім’ї та своїх односельців – визнати боїться, бо тоді треба визнати, що він був бандерівцем.

Насправді в 1941–44 рр. бандерівський, тобто визвольний рух в Україні був надто впливовим і потужним. На його знищення Сталін кинув більше військових сил, ніж Гітлер на білоруських партизан. Війну проти українських повстанців Росія вела з 30 червня 1941–го, коли Бандера і Стецько у Львові проголосили незалежність України по 1959–й – рік, коли було придушено останні організовані повстанські боївки і вбито московським агентом в Мюнхені Степана Бандеру.

Чого боїться Микола Григорович? – його син Юрко зараз є торговим представником Росії в Копенгагені (Данія), а насправді робить кар’єру в російській шпигунській службі.

Про те, що його батька, дядька Григорія, розстріляно, в Тепловці знало багато людей. Якась активістка, вчителька, погрожувала тьоті Раї, що згниєте в цьому селі. Саме тому мій батько, Микола Євменович, всіма правдами і неправдами вивіз сім’ю Стегніїв в 1963 році з Тепловки в Яготин.

А тепер до головного – 2 квітня 2009 р. Європарламент прийняв рішення про визнання злочинними режими Сталіна і Гітлера і прирівняв злочини більшовизму до злочинів гітлеризму. Це рішення вітала вся Європа і жорстко заперечує тільки Росія. Згідно норм міжнародного права вона, як правонаступниця СРСР, несе юридичну відповідальність за скоєне в ХХ столітті. Згідно даних соцопитувань, тільки 17% населення Росії відчувають свою відповідальність за злочини сталінського режиму.

Розгляд цього питання в Європарламенті почався після російської агресії в Грузію, в розгляді активну участь приймали українські дипломати.

Це і є причиною значного погіршення україно–російських міждержавних стосунків і відвертої економічної (газової), торгівельної, інформаційної, дипломатичної агресії.

Не хочеться засмічувати листа політикою, але без неї немає розуміння про історію нашого роду. Адже це і є причина того, що старші мовчать. Вони своїм мовчанням убезпечують нас від молоха російської імперії, від репресій, від переслідувань. Після століть кріпацтва дуже важко повірити в демократію. Наші батьки, переживши нелюдські страждання і виживши в них не бажають нам такої участі.

Якось я, вже тридцятилітній, офіцер КГБ, поздоровляючи батька з черговою річницею Дня перемоги запитав, який спогад про війну справив на нього найсильніше враження. Відповідь мене вразила. Батько відповів, що найсильніше враження під час війни на нього справили розстріли зрадників Батьківщини перед строєм солдат на фронті. Вже потім я дізнався, що через діючі частини Червоної армії пройшло 14 млн. чоловік, а розстріляно як зрадників Батьківщини – 1 млн. своїх солдат (дані архівів Червоної армії).

Чи ж можу після цього я винити свого батька в перешкоджанні мого оформлення на службу в КГБ?

Чому мовчав дядя Митя? Якби з його вуст вийшла правда про його службу на німців і в бандерівців, то постраждали б не тільки його рідні, постраждали б і ті партизани, хто знав звідки він прийшов в партизанський загін влітку 1943–го. Адже всі знали – і всі мовчали.

Тоді були такі страшні часи.

Я попав на службу в 1983–му. У 1985 почалась горбачовська «перестройка» і почалась «відлига», це і дало мені можливість безкарно запитувати архіви на своїх рідних (до речі, так робили всі мої колеги–офіцери КГБ). Прямих свідчень про дядю Митю в архівах не було (тому я й став офіцером КГБ), проте досліджуючи його та батьківську історію я й прийшов до того, що описав.

В 1991–му за 12 днів до московського путчу я з КГБ звільнився в званні майора. Пізніше працював в адміністрації першого українського Президента Леоніда Кравчука. З приходом до влади президента Леоніда Кучми в 1994–му – на власних хлібах.

Дядя Митя пройшов війну чесно і з гідністю. За своє приниження і рабську працю на німців він помстився їм в партизанах. Після звільнення Білорусії Червоною армією він в її рядах ще довойовував танкістом, був поранений (внутрішніми осколками від попадання крупнокаліберного ворожого снаряду в броню танка). Додому він не повернувся тому, що в Малютинцях могли залишатися свідки того, що в 1941–му його забрали німці. Після війни в Україні НКВД вишукувало і знищувало всіх причетних до українських національно–визвольних змагань. За службу в німців – тюрма, за службу в бандерівцях – смерть.