Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Але часи вже були не ті. КДБ на той час вже не мав «розв’язаних» рук, керівництво обласного управління та і центральний апарат не сміли переступити через інструкцію КДБ СССР від 1956 року, яка зобов’язувала оперативні підрозділи порушувати внутрішні справи оперативного обліку на членів партійних комітетів тільки з дозволу і санкції вищих партійних органів.

Протягом 1990 року двічі начальник відділення підполковник Чичкань звертався до начальника обласного управління генерала Шрамка з рапортами про доцільність «збору доказових матеріалів про антисуспільну і антирадянську діяльність члена бюро Бориспільського міськкому, головного редактора районної газети «Трудова слава» Валентина Лисиці в рамках справи оперативної перевірки». Та генерал не наважувався йти з цим до першого секретаря обкому. Часи вже були не ті.

Коли ж Чичкань звернувся з рапортом втретє, доклавши до нього клопотання міськкому, підписане секретарями Бистрим та Онищенко, генерал не витримав і вліпив Петрові сувору догану.

Пояснення цього «сміливого» вчинку не забарилося: в листопаді 1990–го надійшов цілком таємний наказ голови КДБ СРСР про внесення змін до «біблії контррозвідника» — Класифікатора. Цілі розділи, серед яких знаменитий «кормилец» — «Український буржуазний націоналізм» було вилучено. Тепер «наявність у особи ідей і переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави» вже не були підставою для цькування з боку КДБ. Стаття кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда», а також частина друга статті «Зрада Батьківщині» в формі переходу на бік ворога – з’їздом народних депутатів СРСР скасовані.

Всі справи оперативного обліку з цим забарвленням були припинені, самі справи було знищено по акту в присутності не менше двох офіцерів, а акти були надіслані в спеціальний архів 10 відділу КДБ УРСР.

Тільки одна справа оперативної перевірки була реалізована дійсно «по–чекистски»: 7 листопада 1990 року за участь в акції з недопущенню військового параду в Києві на Хрещатику «об’єкта», Михайла Ратушного, було заарештовано, його офіцера–розробника, майора Гену, і начальника, підполковника Петра Чичканя, було відзначено в наказі. Всі інші «наші об’єкти» голосно, і головне вже безкарно, протестували проти арешту свого товариша, ну а нам було вже не до них. «Український буржуазний націоналізм» перетворився на парламентську партію і ми, як і всі «радянські люди», мовчки визнали його своєю владою. 6–та стаття «советской» конституції назавжди відійшла в історію.

Змінювались закони, змінювались правила, щось не заборонялось, а щось уже і дозволялось. Проте не відмінялась любов і ненависть. Розкол був не тільки в суспільстві, розкол був і серед особового складу КГБ. Саме тоді прийшла ще одна таємна інструкція з підбору кандидатів на роботу в органи КДБ: «отбирать исключительно преданных социалистической идее и интенациональному долгу» (тоді ще продовжувалась жорстока і безглузда війна в Афганістані). Силові структури України продовжували поповнюватися «інтернаціоналістами», які або не були українцями взагалі, або щиро ненавиділи так завану демократію разом з Україною, або були відвертими пристосуванцями до будь–якої системи. Саме тоді в бориспільському відділенні з’явився молодий, запеклий і правильний молодий комуніст, лейтенант–інтернаціоналіст Анатолій Федорчук.

Тиск на «неправильну» районку не припинявся не зважаючи на рішення московських з’їздів. В день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10–ти тисячами головорізів вітебської дивізії ВДВ на борту, вже бориспільський міськвиконком прийняв остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».

Чотири місяці колектив газети буде працювати без зарплати. Всі будуть дивитись на свого головного редактора, а він не буде піднімати очей. Так буде до грудня 1991–го, до самого референдуму, на який газетярі будуть відчайдушно працювати. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться.

Після його похорону фінансування газети відновиться.

Все буде як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.

__________________________

Двадцять років потому:

Об’єкт ДОР «Худой» Михайло Ратушний – народний депутат України трьох скликань, голова правління Інституту національного державознавства, а віднедавна – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.