Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Гена вже мав конкретних підозрюваних, практично повну доказову базу і готував перевести свою оперативну розробку в кримінальну справу, коли його змусили вивчати Ковальчука. І не просто змусили, а поставили вимогу звітувати в 5 управління центру по справі Ковальчука щотижнево. Ясно, що за таким розкладом, розробку по «відкату» треба було покласти в довгий ящик. Геннадій прекрасно розумів неспівставність цих справ, неодноразово їздив в область і в центр щось комусь доводив, проте, отримавши догану, принишк, тихо мріючи або передати справу мені, або десь якось удавити цього Ковальчука, що невідомо звідкіля так недоречно взявся.

Я ж, насправді, був зайнятий «надзвичайно важливою справою» — навесні 1990 року, була отримана генеральська санкція і заведена справа оперативної перевірки щодо одного з активістів Руху, лікаря–психіатра Романа Никифорука. Він ініціював і активно приймав участь у всіх можливих пікетах і маніфестаціях в місті, які так дратували районне керівництво і особливо ідеологічного секретаря Тамару Онищенко, яка майже щодня викликала до себе на килим нашого начальника відділення.

Треба сказати, що Бориспільська райлікарня давно була більмом у оці райвідділу КДБ. Там працювало декілька раніше профілактованих «архівних об’єктів», які свого часу швиденько «покаялись в гріхах» і підписали відповідні визнавальні папери. Що вони робили зараз і яка була їх роль у щойно народжуваному Русі – було неясно, адже саме відвідування ними рухівських зборів, ще не було підставою для прийняття рішень, тому мене було кинуто саме на «цю відповідальну ділянку роботи».

Деякі з профілактованих, таких як наприклад, лікар–педіатр Олександр Бойчук, на наше щастя, тоді працювали в Києві, в Борисполі ж тільки ночували, а тому всі «тєлєги» за їх участю, що приходили до нас, ми з чистою совістю відсилали у київські райвідділи, де вони губилися в численних томах «літерних справ», без належної перевірки.

По Гнідинській школі інформацію постачав сам «горком партии», який вимагав «пресечь» діяльність Ратушного саме тому, що директором тієї школи була така собі Валентина Стрілько, активістка українського національного шкільництва, відома далеко за межами бориспільщини. Було використано звичайний таки «виробничий» конфлікт між завідуючим Бориспільським райвно М. Корніякою і непокірною директоркою, якій приписувалась «організація опозиційних антипартійних структур» в районі. Під прикриттям цього конфлікту протягом 1989–1990 років райвідділом КДБ було організоване «оперативне вивчення і документування протиправної діяльності» Валентини Стрілько і Михайла Ратушного, як об’єктів справ оперативної перевірки з забарвленням «український націоналізм і антисуспільна діяльність» з застосуванням всіх «дозволених» оперативних можливостей і засобів.

Важко тепер об’єктивно оцінити діяльність того чи іншого «об’єкта» по створенню осередку Руху в районі. Так, Валентина Стрілько була серед його активних ініціаторів і провідників. Однак на мою суб’єктивну думку, справжнім натхненником і організатором українського культурного, просвітницького, а головне політичного відродження в районі був член бюро Бориспільського міськкому партії, головний редактор районної газети Валентин Лисиця. Він вміло використовував своє службове положення, перетворивши звичайну районку з невизначеною назвою «Трудова слава» в справжню трибуну «перебудови і гласності», а головне в справжню українську газету від землі. Його кабінет перетворився на штаб новоствореного Руху, а шпальти газети на дискусійний майданчик політичних сил. Газета широко подавала розвідки з непростої і трагічної історії рідного краю, відкрито і активно виступила за відкриття українських класів у двох російськомовних міських школах, втручалася в різномаїття економічних відносин району і міжнародних контактів працівників місцевого міжнародного аеропорту.

Це не просто дратувало, а навіть бісило як обласне, так і районне «партійне начальство». Протягом 1989–1991–го років тиск на газету був просто шалений. Не гребували прямими вказівками бюро міськкому і навіть обкому. Секретар міськкому Тамара Онищенко прямим текстом вимагала від підполковника Петра Чичканя, начальника відділення КДБ, «розібратися» з головним редактором. Той же кивав на міськком, мовляв, виводьте його з членів бюро міськкому, тоді я зможу все.

Міськком партії не мав реальної влади на своїх же членів і не міг ось так просто вивести з своїх лав непокірного «борзописця». Партсекретарі хотіли прибрати Валентина Лисицю чужими руками, руками КГБ.