Юрко Тютюнник: З поляками проти Вкраїни

Рятуючи себе, український дрібний буржуа, що збирався усістися на місце великої буржуазії, яку знищила революція, стає проти змагань української бідноти. Програвши бій, вона кидається в обійми одвертого національного ворога, як перед тим кидалася в обійми Вільгельма ІІ-го та самозваного французького консула Ено. Марно пішли зусилля публіцистів петлюрівського напрямку обгрунтувати ідеологічно ту спідку. Тяжким молотом рострощило життя почати тої паперової будівлі. Клас філістерів, клас дрібних крамарів, клас ситеньких безжурних хуторян, що він міг утворити? Ніхто того не міг передбачити. Він утворив петлюрівщнну, він породив полонофільство. Тяжко було сподіватися, що клас, який є носієм скрізь хоч би й бутафорського націоналізму, докотиться аж до зради нації. Будучи кволим від свого зародку, той клас в дні страшних потрясень на чоло своє висунув Петлюру, що не здавав собі справи, чи можна досягти того, чого він прагнув.

Петлюра прагнув тільки влади. Це в нього постійне. Всіма засобами змагається він до неї. Є то намір з негідними средствами, бо він не мав ні масового ґрунту під собою, ні властивостей, які роблять а людини вождя, та які є конечними для завоювання влади. А влада має вічну тенденцію вислизнути з рук того, хто не є здібним її завоювати. Коли, за тимчасовою відсутністю кого — иншого Петлюра діставав владу до своїх рук, то вона негайно вислизала від нього. Останнє явище закономірне прагнення влади за всяку ціну перетворилося в манію Петлюри.

Навіть маніяк Петлюра, не перебираючи ніякими засобами, щоб залишитися „на чолі" своєї мандрівної держави, навіть він трохи приходить до пам'яти. Не марно пролита кров українських селян та робітників, що полялася на колесо польського політичного млина, виганяє чад з Петлюриної голови. Поляки, нарешті, відмовилися давати йому грошей. Він довго й уперто пропонував свій крам полякам. Холодна, немов крига, дійсність, примушує його приходити до пам'яти, ламаючи наївну віру в польську добрість.

У своєму листі до „прем'єра" А. Лівицького від 14/VI 1922 року Петлюра радить шукати „підтримки, у таких, як Фінляндія, Польща, Латвія, Естонія, Румунія. Де-які з цих держав, як от Польща, мают не з'ясоване становище в цій справі, а тому все треба робити, щоб вони на нашу позицію перейшли". Власне для України не було-б погано, коли — б справді буржуазна Польща перейшла на петлюрину позицію та опинилася в такому-ж стані, як Петлюра. Яким же мізерним виглядає отой головний полонофіл, що ще і 1922 р. домагається, щоб Польща перейшла на його „позицію". Які-ж методи „роботи" рекомендує Петлюра? — „Нам треба зрозуміти, — пише він: — „що після того, як на поверх політичних переговорів конференції (Генуйської Ю.Т. ) виплила нафта, матеріялізація нашої дипломатичної праці за кордоном є одинокою передумовою її реальних наслідків". Українські маси і без допомоги словника знають, що то значить „матеріалізація" за петлюрівською термінологією; то є похід на Україну визволителів: Айхгорнів, Пілсудських то — що, поворот поміщиків та запродання цілої Української держави закордонним капіталістам.

І знов-таки не повезло Петлюрі. Не перейшла Польща на його позицію. На початку 1923 року вперто кружляють чутки серед еміграції про переговори Петлюри а поляками про віддачу їм усього Правобережжя. То Петлюра „матеріалізує" свою „працю" а його приспішники підготовляють до того еміграцію. Та навіть і така „матеріалізація" не помагає. В своєму інтерв'ю, даному агенції „Руспреса" в грудні 1923 року, Петлюра констатує факт, що „польські уряди знівечили вартість українського (читай — петлюрівського Ю.Т. ) чинника в системі польської східньої політики". Заховавшися за псевдонімом Степана Могила, Петлюра залишає на власну долю свою „державу" в Польщі та тікає на Угорщину. Певно і на Угорщину їде, щоб „матеріялізувати" Україну. Та йому вже ніхто не вірить. Як бачимо горбатого й „могила" не вирівняє.

Разом із втечею Петлюри із Польщі, відходить в могилу й українсько полонофільство, а залишається трухляві кістяк петлюрівщини у вигляді співучасників злочину, які ризикують умерти нероскаяними, та ще у споминах стареньких попадів та у фантазіях літніх дівчат, яким сняться червоні шлики та сині широкі на два кроки штани петлюриної гвардії.

Після зімового походу 1919–1920 р.р. проривалися ми до Укр. Галицької Армії, та вже не застали її. Ту армію було спроваковапо на виступ проти Червоних. Той виступ фактично став самознищенням кадрів майбутньої Української Червоної Армії. В районі м. Ямполя та Могильова (на Дністрі) зіткнулися ми з Поляками. Вони були дуже гордими та амбітними. Просто ні приступу до них, тай годі. Де-ж там: переможці більшовиків. Польське війско було гарно вдягнуте і добре озброєне. Куди нам було до них? Нам, виснаженим п'ятимісячним походом, обідраним, босим, немитим та вошивим? Вже й по зовнішньому виглядові не було даних, що нам по дорозі з „панами", а ми-ж у душі своїй таки „хлопами" — селянами залишилися. До того-ж „пани" — офіцери польські поводилися з нами досить нахабно. Та останнє не перешкодило польському командуванню використати нашу бойову силу і наш досвід. Від Командування VI Польської Армії ми одержали завдання стати на правому крилі, упираючись в Дністер. У казаків, та почасти й в старшин був настрій, що не сприяв польським забаганкам. Якось інстинктивно відчувалося, що поляки не лише чужі нам, але й вороги. Ми переживали психологичну кризу, яка не виключала примирення нашого з Червоними. Ом. — Павленко відчув це і, як звичайно, рішив ухилитися від безпосередньої відповідальности за дальніший розвиток подій. Він доручив мені командування, а сам поїхав до Могильова, потім до Жмеринки, де росташувався Штаб VI Польськ. Армії, після того вирушив до Винниці до самого Петлюри та його уряду.