Юрко Тютюнник: З поляками проти Вкраїни

Комусь може здаватиметься, що вибираючи з двох цих одне, січовики вважали за краще, хоч би ціною втрати етнографично українських земель Галичини, Холмщини та Волині, досягти союзу або, принаймні, добросусідського миру з поляками. Мені ніколи так не здавалося і ніколи не вірив я у можливість купити приязнь ціною сліз та крови своїх братів, ціною зради ідеалам національного та соціального визволення, ціною чести та інтересів селянсько-робітничої української нації.

Ні від одного січовика не чув я про доцільність полонофільства, як такого, незалежно від того, в якій інтерпретації виявлялося-б воно. Свій рух на Київ проти білогвардійських військ січовики обґрунтовували формулою: „від долі Київа залежить доля Львова". Вони, мовляв, ішли на Київ для того, щоби зміцнившися там, летіти визволяти пригноблених галицьких селян та робітників з-під ярма польського панства. Хід історичних подій кинув січовиків у табор соціяльної, а разом з тим і національної контр-революції. Темна пляма, яку здобули січовикам їхні керовники, закрила від сучасників світлі революційні змагання січовицької маси. Не хто инший, а саме січовики домагалися від директорії в Київі проголошення радянської влади та союзу з Радянською Росією проти білогвардійців, Антанти та поляків. І знову на весні 1919 р. січовики у своїй декларації вимагають від директорії визнання радянської влади.

Спинився я на своїх вражіннях, що мав, зустрічаючись з січовиками, тому, що якраз вони, січовики, склали основу армії, що підлягала Петлюрі, вони утворили певні традиції для армії, що пізніше сама себе знищила боротьбою за польсько-українську концепцію, коли вона була втягнута в ту боротьбу Петлюрою. Спинився я ще й тому, що чомусь петлюрівщину вважають за витвір нашої воєнщини, тоб-то армії. Об'єктивно приглядаючись до подій, що на моїх очах відбулися, маю підстави рішуче заперечити тому, бо петлюрівщина не була продуктом української воєнщини, почавшися багато раніш, ніж з'явилася остання.

Проглядаючи польську публіцістику всіх часів, не можна знайти ніде ні одного місця, де-б у будь-якого польського публіціста вистачило громадянської мужности виступити проти претензій польського імперіялізму на землі та добра українського працюючого народу так само, як не у всіх польських публіцістів вистачило щирости признатися у своїх апетитах.

Ще більшою несподіванкою для широких кол українського громадянства — загалу нації, ніж саме полонофільство, було те, що провід українським полонофільством захопив не хто инший, а той самий Симон Петлюра, що в початку 1919 року декламував „кари ляхам, кари!" з „Гайдамаків" Шевченка, що того таки 1919 року наказав за народні гроші бити у Відні медаль з відтиском власної Симона Петлюри голови на одному боці та з написом Франківського „Не пора москалеві й ляхові служить" на другому боці.

Отже, вважаю за конечне пригадати факти, які мені доводилося спостерігати і які давали ті чи инші підстави гадати, що Петлюра, нарешті, таки докотиться до обіймів Пілсудського, докотиться, не зважаючи, що останій ще влітку 1919 року вважав за відповідніше для Польщі скласти Союза з Нестором Махном, ніж із головою директорії та головним отаманом військ У. Н. Р., Петлюрою [1] І пізніш Пілсудський, склавши договорі з Петлюрою, все-ж таки проектував замінити його Махном, очевидно, не ризикуючи цілком покладатися на нового спільника. На процесі Махна в Варшавському суді 2 грудня 1923 р. шеф польської розвідки, кап. Стшелецький, заявив, що 1920 року для польської головної команди було питання: в скласти угоду — з Петлюрою чи в Махном? (Газ. „За Свободу" 3-ХІІ). М.Л. . Тоді Махно відмовився від такого союзу. Опарившись на Махнові, Пілсудський починає вживати заходів, щоб зробити своїм контрагентом Петлюру.

Як довели пізніші події Пілсудський краще пізнав Петлюру, ніж ті, що йшли на бій під вражінням Петлюриної декламації.

В липні 1919 року Петлюра мовчки погоджується на захоплення поляками Галичини, Холмщини та Волині. Він лише просить Пілсудського, щоб той не йшов зі своїми військом далі на схід. Поляки поки-що дійсно не пішли на лівий беріг р. Збруча.

Помилкою буде гадати, що поляки зважали на Петлюрині благання. Не пішли вони тоді на Поділля з міркувань стратегичного характеру. Полякам до часу було корисним, щоб Петлюра товкся на Поділлі, являючи такий-сякий бар'єр між червоною армією та поляками.

Тим часом поляки грунтовно готовилися до походу на Україну. Їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща „від моря до моря та аж до Дніпра".