Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

Ех, коли-б я знав, що вони все виконуватимуть, чого я вимагатиму! Багато нещасть можна було-б запобігти.

— „Звідки ви взяли, що я мав арештувати Вас?" питаю.

— Хе, хе, хе, — хитренько усміхається „прем'ер", — а навіщо Ви, скажіть, наказали кінному полкові прибути до Ялтушкова?

— Це вже, навіть, і для мене було забагато.

— Та зрозумійте — ж Ви, — відповідаю, — що для заарештування такого правительства, яке боїться власного війська, досить мені було послати джуру, або кухаря, а не скупчувати цілого полка.

Після того більш мені не кортіло бачитися з „прем'єром", що призначає авдієнції в кавярнях і почуваючи себе злочинцем, боїться арешту з ініціятиви тих, кров'ю яких спекулює на Європейських торжищах.

Та хоч і якими безпорадними були міністри в Ялтушкові. проте з Кам'янця вспіли вибратися заздалегідь. Ніхто з військових не бачив їх на схід від Збруча після Ялтушківської наради. Очевидно, коли справа торкається своїх особистих інтересів, то Петлюрини міністри мають плани евакуації своїх власних річей, а для забезпечення тої евакуації послано було більше десяти тисяч війська в наступ маючи запаси набоїв всього лише 100 тисяч штук.

Остання „евакуація" занадто сильно захитала авторитет не тільки Петлюриних міністрів, а й самого „Головного". За виключенням одного Е. Архипенка решта міністрів уважили за доцільне не з'являтися на очі військові, аж поки останього не обезброїли поляки. Навіть „Головний" вважав за конечне по приїзді до Тарнова написати „отреченіє". Але, переконавшись, що його ніхто не проситиме аналювати „акт великої історичної ваги", Петлюра з власної ініціативи подер своє „отреченіє".

Мабуть, Пілсудський не чекав такого блискавичного фіналу У.Н.Р. Про всякий випадок він „дозволив" одному з активніших „Пілсудчиків", полковникові польської служби, Славикові, формувати з охочих поляків спеціяльні загони для операції, на Україні на власну відповідальність.

Коли-б події йшли не таким швидким темпом, то напевно п. Славик спробував би „збунтуватися" на зразок Желіговського, що в такий спосіб захопив у литовців Вільно. Та переконавшись, що йому не пощастить, Славик припинив свої формування і взявся роззброювати вчорашніх союзників…

Майже разом з нами відійшла за Збруч іще одна „Армия", була то „Русская Демократическая Армия", політочним вождем якої був Борис Савінков, а командував нею цілком чорний монархіст, генерал Перемикін. Ця „армія", зовсім несподівано для нас опинилася поруч із нами, намагаючись „визволить" Україну. Потім виявилося, що Савінков мав якийсь договір з Петлюрою, а поляки спішно перетранспортували на Україну отих чорносотенців, що маскувалися під прапором „Демократической армии" Та „армія" складалася лише з одної дивізії, якою командував катеринославський поміщик, генерал Бобошко. Була вона ще в гіршому матеріяльному стані від нас і поповнювала свої запаси все тим же українським цукром. На щастя не довелося довго співробітничати з „русской армией", бо вона втікла від червоних частин при першій же зустрічі.

Військовий представник Петлюри в Варшаві — ген. Зелінський десь здибав осаула Яковлева, що мав під своєю командою щось коло тисячі бойців. Яковлів не підлягав ні якому політичному центрові. Визнавав себе козаком мріяв про утворення „всекозачої держави від Дону і Тереку аж по самісінький Урал". З тим авантурником генерал Зелінський від імени Петлюри підписав військового договора, в якому між иншим було написано, що договорюються „з ціллю продовження боротьби проти більшовиків, що являється можливим і доцільним лише при об'єднані… всіх демократичних державних формацій, заснованих на території колишньої Російської імперії". Дальше: „в випадку зустрічі війська У. Н. Р. з иншою силою, — окремій козачій дивізії з її бажання буде дана можливість перейти цілком, або частинами до другої небільшовицької армії".

Цього, „союзника" поляки теж перевезли на наше безголов'я і сам Яковлев і його козаки грабували всіх у найнеможливіший спосіб. Війна для тих людей була засобом до збагачення.

Навіть приблизно не можна відгадати, яких би ще Петлюра для нас придбав союзників, коли-б довелося довше воювати.

Омелянович-Павленко таки дійсно умовився з генералом Галером, що в нас буде відібрано лише зброю. Та як тільки яка — будь частина переходила на правий берег Збруча і віддавала зброю полякам, починався звичайнісінький грабунок. Навіть польське військове міністерство видало наказа відібрати у нас лише зброю та військове майно. Проте місцеві „коменданти" не цуралися і власних речей наших, часом досить нечемно здираючи одежу просто з плечей. Зброю і майно вони вважали за більш відповідне приймати не по списках.