Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святошами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні» {96} 96 95. Крат М. Рід Кратів // Вісті Комбатанта. — Мюнхен, 1981. — Ч. 3. — С. 73–76. .

Щоправда, хоч Михайла Крата «голос крові» врешті привів до української армії, його двоюрідний брат — Микола Сергійович Крат, був переконаним білогвардійцем та воював у складі Збройних Сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна і вважав свого брата-«петлюрівця» зрадником…

Треба визнати, що основна маса офіцерів російської армії — українських дворян, пов’язала себе не з українською армією, а з білогвардійською чи більшовицькою. Справжню причину такого кроку слід шукати у їхньому вихованні: вони звикли мислити як офіцери, підготовлені для служби панславістським та імперським інтересам Росії незалежно від її політичного забарвлення. Таким чином багато генералів і офіцерів російської армії, що мали гучні українські прізвища та належали до найшляхетніших українських родин, опинилися на високих командних посадах у Білій та Червоній арміях. Один з таких офіцерів підполковник Білокриницький, описується у спогадах Антоненка-Давидовича: під час одного з боїв його було захоплено в полон і привезено на допит до командувача Київської групи Дієвої армії УНР отамана Юрка Тютюнника:

«Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:

— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.

— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…

— Скажите, полковник…

— Я подполковник, — виправив полонений.

— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны, отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?

Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:

— Но теперь же гражданская война, а не та…

— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то “гражданская война”, а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?

— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…

— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто иной?

— Конечно!

— В таком случае, полковник Белокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?

Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:

— Этого я сделать не могу…

— Почему?

— Я честный солдат.

— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!» {97} 97 96. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях… — С. 98. .

Підполковник Білокриницький — типовий представник українського дворянства. «Своїми» вів вважав лише Збройні Сили Півдня Росії або ж, як можливий варіант, — Червону армію; до Дієвої армії УНР, у кращому разі він мав толерантно-нейтральне ставлення.

Окремо слід сказати про старшин інших національностей, які під час Визвольної війни чесно й самовіддано служили у складі українських збройних сил, хоч більшість із них до кінця життя так і не опанувала української мови. Як вже згадувалось, основну масу офіцерів інших націй становили кадрові старшини — генштабісти, артилеристи, інженери тощо. Найбільший відсоток серед цього контингенту становили росіяни. Так, начальник штабу об’єднаних армій Дієвої УНР та УГА у 1919 р. генерал-полковник Микола Юнаків був, як свідчить його послужний список з російської армії, лише на чверть “бузьким козаком” і на три чверті — росіянином — “з дворян Рязанської губернії”. Втім, уже 1920 р. він добре вивчив українську мову та гідно тримав честь найстаршого за військовим рангом українського вояка. Так само, кровними росіянами були генерали Сергій Дельвіг, Всеволод Петрів, Всеволод Агапієв, Олекса Галкін та ін. Однак вони самовіддано служили в українській армії та пройшли з нею весь шлях боротьби за свободу УНР та емігрантських поневірянь. Окремо слід згадати білорусів, зокрема генералів Олександра Пороховщікова і Йосипа Білевича; російських німців — генералів Олександра Бурківського, Олександра Лігнау, Олександра Шайбле; євреїв — відомого на всю армію сотника-артилериста Семена Якерсона; латишів — полковника Петра Радзіна (згодом — начальника Латиського генерального штабу), підполковника Яна Цепліта, сотника Чорних Запорожців Карла Броже; литовців — підполковника Мазепинського кінного полку Броніслава Чепайтіса, ад’ютанта Спільної юнацької школи хорунжого Івана Чесно та багатьох інших.