Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

21-го у Підволочиську — військове інтернування. Бачу моїх улюблених побратимів як гордо заховують їхній неймовірний сум. Кіннота ген. Балаховича (російська) тікає в жахливій паніці. Я з Олексою Бурлієм лишаємося позаду сотні; раптом полк. М. Лорченко каже нам двом, щоб ми врятували мільярдове військове майно. Отож, ми, зібравши декілька телефонів, з бідою знаходимо нашу 1-у сотню. 25 листопада Товстолуги і 26 листопада Тернопіль; 28 листопада СВШ в таборі інтернованих у Аанцуті. Починається сумне життя, але знов лекції та муштра.

7-го березня нас відвідує ген. В. Петрів, а 14-го квітня — пан Головний Отаман. 1-го травня Розговіни — разом з нами командарм ген. Омелянович-Павленко. 16 травня ми покидаємо Ланцут. 17-го травня Тарнів, 19 травня прибуваємо до Вадовиці.

14 липня 1921 року 1-ий випуск старшин СВШ покидає табор Вадовиці. Головний Отаман своєю присутністю вніс великий ентузіазм, і — це був великий день для всієї СВШ. В таборі починається роз’їзд всіх частин, — більшість від’їзжає на роботи. Ходять чутки про ліквідацію табору; нас продовжують муштровати; йдемо на топографічні знімки. 9-го жовтня СВШ залишає табір Вадовиці, а 10-го жовтня о 1-ій годині дня ми є в таборі Каліш. Надзвичайно мила, сердечна зустріч, що її зробив нам ген. О. Удовиченко, як також сердечне ставлення ген. Загродського, нам надало нової віри в покращення нашої долі. Табір Каліш кращий за Ланцут та Вадовиці: кращі харчі та глибока сердечність наших двох великих улюблених генералів, що багато з нас їх знали на полі бою. Пригадуються мені слова ген. О. Удовиченка до нас, до гайдамаків у Києві: “будьте чесними мужніми та добрими”. Обидва генерали з перших днів нашої визвольної боротьби стали легендарними національними лицарями. Коли Укр. Армія покинула рідні лани та була інтернована, ген. О. Удовиченко зробив заклик до українців цілого світу, щоб не забули тих, що зі зброєю в руках боролися за Державність України, і певні покращення нашого таборового життя були наслідком його великої жертвенної праці та великого престижу його імені. СВШ в кращих та спокійніших умовах продовжувала своє вояцьке життя. Існування таборової юнацької школи, де я зустрів чимало побратимів, старих вояків Укр. Армії, як також багатьох старшин, що з початку нашої боротьби винесли весь тягар керування та відповідальности. Таборовий театр, церква — це було великою моральною підтримкою для всіх. СВШ продовжувала муштру, лекції, тактичне навчання, топографічні знімки. 22-го липня 1922 року 2-ий випуск молодих старшин Армії УНР мав шану бачити та вітати Головного Отамана. Ми молоді хорунжі мусили бути в частинах, що ми самі їх обрали» {391} 391 390. Буткевич Л. Спільна військова школа // Тризуб. — Нью-Йорк, 1977. — Ч. 81. — С. 16–18. .

Додамо до оповідання Леоніда Буткевича, що 1-й випуск Кам’янецької юнацької школи у кількості 77 осіб цілком складався з колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи. Він мав відбутися ще наприкінці 1920 р, але через відступ на польську територію став можливим тільки у середині липня 1921 р. Начальник школи генерал-хорунжий Микола Шаповал і ад’ютант підполковник Євген Нікітін описали цю подію у своїй доповіді на ім’я Симона Петлюри від 16 червня 1921 р.:

«В час перебування в минулому році Юнацької Школи в Станіславові та Кам’янцю-Подільському, коли ще Школа була озброеною й цілком чинною, іменування випускних юнаків старшинами з наданням першої старшинської ранги хорунжого намічалося як Педагогічною Шкільною Радою, так і самою Командою Школи після проходження та закінчення програмового курсу (Новий Рік), а для першої партії кінноти на місяць пізніше, саме 1 лютого біжучого року.

Несподіваний відворот армії та евакуація Школи із Кам’янця, її роззброєння та інтернування перервали навчання Школи та на багато місяців спаралізували її чинність в самий той час, як для піхоти лишалося до випуску 1 1/2 місяця, а для кінноти 2 1/2.

Намічені до іменовання старшинами та випуску юнаки належать в переважній своїй більшості до тих, котрі в ріжні часи проходили курси в ріжних юнацьких школах, числять за собою 2–3 роки перебування в юнацькому стані, а взагалі всі перебували на військовій службі по декілька років, практично во всіх родах військового життя та діяльності вправлені цілком задовольняючи, і данне положення роззброєння й певного роду нечинності яко військового закладу з причини відсутності оружія не являється перешкодою, аби закінчивши курс теоретично-клясного, а до деякої міри й практичного (зйомки, тактичні задачі) навчання, аби сих юнаків тепер же, в час інтернування, не іменувати їх старшинами.