Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Навчання на молодшому курсі 1-ї Української військової школи тривало трохи більше місяця. На початку грудня 1917 р., коли перші червоногвардійські загони Радянської Росії з’явилися на території України, особовий склад школи почав вимагати в Українського генерального військового секретаріату своєї відправки на фронт. Начальник школи підполковник Скорино був категорично проти цього, але його усунули з посади загальними зборами викладачів та юнаків. Місце підполковника Скорино зайняв сотник Дем’ян Носенко — інспектор класів школи.

За станом на кінець 1917 р. у 1-й школі нараховувалося 20 старшин та 600 вихованців, розбитих на чотири сотні, але половина з них у той час перебувала на різдвяних святах і канікулах. Отож, у чотирьох сотнях налічувалося близько 300 юнаків. Саме у такому складі 25 грудня 1917 р. (н. ст) школа вирушила на охорону північних кордонів України — до ст. Бахмач. Розташувавшись у Бахмачі, Конотопі та на ст. Доч, ці підрозділи роззброювали збільшовичені ешелони та перешкоджали в’їзду в Україну червоногвардійських загонів. Однак саме тоді з невідомих причин із посади начальника школи було усунуто сотника Дем’яна Носенка. Керівництво навчальним закладом обійняв командувач усіх українських збройних сил на цьому напрямі сотник Федір Тимченко та його начальник штабу сотник Павло Богаєвський (за сумісництвом — командир 3-ї сотні школи). Однак фактично бойовими діями юнаків керував сотник Аверкій Гончаренко, який офіційно обіймав посаду командира пішого куреня 1-ї Української військової школи.

Перший бій юнаків школи з радянськими матросами, які наступали з боку Гомеля, відбувся під ст. Доч б січня 1918 р. (н. ст.). Матроси були п’яні, і намагалися захопити станцію з наскоку. У запеклому бою школа втратила пораненими 2 юнаків та 1 старшину. Крім того, моряки встигли знищити саморобний панцирний потяг та перебити на ньому частину обслуги, яка складалася з козаків 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Однак цей наступ радянських військ школа із честю відбила.

У ніч на 23 (10) січня 1918 р. 1-ша Українська військова школа виїхала до Києва — задля зустрічі з командувачем Київської військової округи сотником Шинкарем. Той намалював юнакам розпачливу картину загального розкладу українських військ і вмовив школу повернутися на позиції під Бахмач. 27 (14) січня 1-ша Українська військова школа, маючи у своїх 4 сотнях лише 250 юнаків (решта розійшлася по домівках), знову прибула на Чернігівщину — до ст. Крути. До них приєдналася 1-ша сотня Студентського куреня, яка мала у своєму складі 116 юнаків. Вона була сформована у приміщені 1-ї Української військової школи та переважно складалася зі студентів Українського народного університету, Київського університету та 2-ї Української Кирило-Мефодїївської гімназії {294} 294 293. Л-ий (Лоський І.). Крути // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1932. — Ч. 2. — Є. 2–4. . Крім того, під Крутами зібралося трохи більше 40 вояків (переважно офіцерів) — членів Вільного Козацтва Чернігівщини та старшин так званого Куреня Смерті військ Центральної Ради.

29 (16) січня 1918 р. під ст. Крути відбувся легендарний бій двох радянських «армій», що разом нараховували близько 3 500 солдатів, проти 420 українських вояків, більшість із яких належали до 1-ї Української військової школи. Зі складу 1-ї Української військової школи про цей бій залишили докладні спогади сотник Аверкій Гончаренко та колишній юнак Михайло Михайлик. Їхні дані дуже різняться між собою, особливо в оцінці втрат, які понесли українські частини. Зокрема, Михайло Михайлик твердить, що після бою «уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5—10 юнаків, Студентський курінь до 50 студентів» {295} 295 294. Михайлик М. День 16 січня 1918 р. (ст. ст.) // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1932. — Ч. 2. — С. 11–13. . Отже, за словами М. Михайлика, 1-ша Українська військова школа втратила 20–40 юнаків, а Студентський курінь — 50 студентів і гімназистів. Частина з цих юнаків і студентів дістала поранення, але була забрана своїми товаришами з поля бою та згодом продовжила службу в Українській армії. Зі Студентського куреня 34 студенти та гімназисти потрапили в полон, з них 27 згодом було розстріляно, а інші — звільнені з неволі навесні 1918 р. Ще двоє прапорщиків зі складу Студентського куреня пізніше теж опинилися в полоні та були жорстоко закатовані на ст. Конотоп. З інших шістнадцяти «втрачених» окремі згодом приєдналися до Української армії. Отже, реальні втрати українських військ у бою під Кругами сягали приблизно 70 загиблих і поранених юнаків, студентів та гімназистів, причому 27 з них були розстріляні більшовиками та ще 2 — замучені.