Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Позитивне розв'язання проблеми харчування дивізії залежало головним чином від доброзичливости селян. Самочинні реквізиції рішуче заборонено. По селах скликалися збори й на них пояснювалася конечність допомоги харчами українським воякам, що воювали за визволення від московської "опіки" нашої Батьківщини-України. Селяни постачали живність і фураж для коней, а за це, замість грошей, воліли цукор і сіль. На цукор були ласі й румуни. На підставі договорення з румунською владою в м. Атаки, на Дністрі, румуни доставляли за цукор, вночі, в пачкарський спосіб, потрібний для дивізії крам. Уся ця справа була в руках румунських жидів, що спекулювали з притаманним їм здирством. Гірше стояла справа з постачанням хліба. Своїх власних хлібопекарень дивізія не мала. Хліб випікали в Кам'янці Подільському й пізніше в Новій Ушиці і привозили до дивізії селянськими возами, сливе за сто кілометрів від лінії фронту. Не краще стояла справа з постачанням амуніції, що її завжди бракувало. Для гармат корнсталися арт. знаряддям, що їх покинуто російською армією в районі м. Шаргороду, але рушничних набоїв не було. Постачання армії надсилало їх дуже рідко й то маленькими, невистачальними пачками. Командир дивізії іноді звертався до Командувача армії й просто благав його забезпечити дивізію набоями і все мав дуже різку відповідь: "Нема набоїв. Де я візьму їх"… Більше лагідною була відповідь ген. Капустянського: "Тяжко, але позбираю їх від охорони штабу". Часом щастило дістати набої від селян, що мали їх закопаними. Усе ж, головним джерелом постачання набоїв був ворог.

У м. Дунаївці існувала заснована нами майстерня для направи попсутої зброї, але єдиний комунікаційний шлях Кам'янець Подільський — Нова Ушиця, до лінії фронту, був без охорони. Конче треба було налагодити етапову службу. Етапові пункти формувалися під командою полк. О. Петлюри, брата Головного Отамана.

Санітарна служба: Дивізія мала тільки двох кваліфікованих лікарів — Добріяловського і Согологорського. У 7-му Синьому полку за лікаря була студентка останнього курсу медичного факультету Київського Університету. Її забилн червоні в липні 1919 року. Спочатку був цілковитий брак медикаментів, але пізніше пощастило дістати їх, знову в пачкарський спосіб, від румунських жидів. Харчування наших хорих і ранених у шпиталях Кам'янця Подільського, Нової Ушиці і Комаргорода, було за рахунок дивізії. Евакуація ранених і хорнх переводилася селянськими возами. Для ранених була це додаткова мука…

У такому стані була 3-я дивізія напередодні тяжких боїв за удержання в своєму посіданні станції Вапнярка, а потім на протязі всього часу нашого поновного наступу в напрямку на Бірзулу — Одесу, з рівно тяжкими боями. Хоч, не зважаючи на всі повищі недотягнення нашого військового міністерства, 3-я дивізія йшла переможно вперед, то все ж, повищий стан гальмував досягнення ще більших успіхів на полі бою.

На станції Вапнярка схрещувалися залізничні шляхи: Одеса — Жмеринка — Київ, Одеса — Жмеринка — Проскурів і Одеса — Вапнярка — Зятківці — Гумань. Отже, зрозуміло, що втрата цього важливого залізничного вузла була для большевиків тяжким і болючим ударом. Не треба було бути пророком, щоб передбачати, що червове командування вживе всіх засобів, що були до його диспозиції, аби відбити ту втрату. Комдив здавав собі з цього справу й тому наступу не продовжував, щоб дати своїм частинам бодай мінімум часу на відпочинок після попередніх боїв і підготовитися до оборони. Продовження наступу проектувалося лише після того, як пощастить відбити атаки ворога й тим його здеморалізувати.

На 27 липня головні сили 3-ої дивізії займали: 9-ий Стрілецький полк — станцію Вапнярка; 7-й Синій полк — с. Вербове і його район, до с. Марківка; 8-й Чорноморський полк — с. Марківка та її район. Головні сили червоних були скупчені в селах Крижопіль й Антонівка. На підставі агентурних донесень, ми знали, що до ст. Крижопіль прибули з Одеси свіжі резерви на підсилення 45-ої сов. дивізії, яка перед тим була нами розтрощена. Охорона залізниці в напрямку на Жмеринку належала до завдань 9-го полку.

Оборонні бої за Вапнярку розпочалися 27 липня, зранку, наступом ворога на с. Вербове — ключову позицію нашого оборонного фронту. Після артилерійської підготови, з с. Крижопіль висунулися, одна за одною, довгі й густі лави червоних. Як пізніше виявилося, наступав 54-ий комуністичний, ім. Леніна, полк — одна з ліпших регулярних частин совєтської армії. добре й однородно умундурована й озброєна. Не зважаючи на наш гарматний, рушничний і кулеметний огонь, на втрати під час наступу, ворожі лави наближуються до позиції Синіх усе ближче й ближче. Нарешті, припинивши свій гарматний вогонь, червоноармійці кидаються, на віддалі біля 100 метрів, в атаку. Лава Синіх, піднімається й переходить до контр-атаки. Червоні заметушилися і, як видно, не витримавши нервового напруження, почали відступати. Їх зупинила друга лава червоних і командир останньої наново заатакував з'єднаними лавами позиції Синіх. Розпочався бій на багнети, що скінчився поразкою червоних. Вони тікають, під нашим обстрілом, до ст. Крижопіль.