Олександр ГОЛОВКО - Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Проте і в подальшому тексті твору незмінно зустрічаються згадки про князя Романа Мстиславича, коли йдеться про його нащадків. Так, у повідомленні під 6772 р. згадується Володимир Василькович, “сын великого князя Романа Галичкаго” ; [474]під 6779 р. Василько, “сын великого князя Романа” ; [475]під 6792 р. “великий князь Данило, сын Романов” ; [476]під 6795 та 6797 рр. – знову Володимир, “внук Романов” ; [477]під 6797 р. – Мстислав Данилович “сын Королев (короля Данила. – авт.) , внук Романов” ; [478]під 6799 р. – “Лев князь, брать Мьстиславль, сын королев, внук Романов” ; [479]нарешті, під завісу літопису в 6799 р. йдеться про бабусю Мстислава “Романову” . [480]

Отже, є всі підстави стверджувати, що протягом першої половини XIII ст. в ідеології Південно-Західної Русі створилася парадигма князя Романа Мстиславича, що і знайшло відбиття, перш за все, у першій частині Галицько-Волинського літопису – повісті про Данила – у формі преамбули. На початку преамбули підкреслюється, що Роман держав всі руські землі, був їх самодержцем. “В лето 6709 начало княжения великаго князя Романа, како державего бывша всей Руской земли князя галичкаго. По смерти же великого князя Романа, приснопамятного самодержьца всея Руси…” . [481]

Формула про “самодержьца всея Руси” не мала ніякого відношення до офіційної титулатури давньоруських володарів, [482]проте свідчила про особливе місце постаті Романа в ідеологічних уявленнях тодішнього суспільства. Необхідно відзначити, що на Русі це поняття почало застосовуватися ще за часів Ярополка Святославича (972–980, можливо – 978 рр.). В “Повісті временних літ” відзначається, що після втечі смерті Олега та втечі Володимира до Скандинавії, Ярополк “бе володея един в Руси” . [483]

Ця згадка вже давно дала підставу вченим вважати, що саме з цього часу на Русі починає використовуватися поняття “єдинодержець” (близьке з ним “самовластець” ). Пізніше таке словосполучення було використано по відношенню до Ярослава Володимировича, коли 1036 р. в літопису зазначається, що він “бысть самовластець Русьстей земли” . [484]Г.Г.Літаврін відзначає, що обидва давньоруські поняття були кальками візантійських “монократор” та “автократор”, але не були рівносильними, бо на Русі не єдналися з терміном “імператор”. [485]

Про те, до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул “князь” був цілком самодостатнім, який не потребував підсилення, а тому використання формул “цар”, “самодержець” книжниками було літературним прийомом для посилення авторитетності носія державної влади – князя. Зазначимо, що в практиці давньоруського життя спостерігалася тенденція, коли грецьке слово “василевс” (βασιλεύς) перекладалося, коли мова йшла про прив’язку його до конкретної історичної персони, як “цар (цесар)”, і, як “князь”, у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха. [486]

На відміну від Володимира “Святого” та Володимира “Мономаха” постать князя Романа мала набагато більш “приземлене” значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього XIII ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми. [487]

І тут слід відзначити, що у Романовичів труднощів було набагато більше, ніж у їх батька, оскільки їм прийшлося вести боротьбу з відвертою експансією Королівства Угорщина, частими нападами польських князів, наскоками литовських та ятвязьких володарів. Посилився в цей час і опір князівській владі з боку боярства. Пізніше саме синам Романа прийшлося зіткнутися з величезним лихом – вторгненням полчищ монгольських ханів, долати тиск золотоординських та інших кочівницьких державних новоутворень. Розглядаючи історію цієї епохи, можна зробити висновок, що саме синам Романа вдалося у значній мірі реалізувати політичні прагнення, плани та наміри батька – галицько-волинського князя Романа Мстиславича.

Друга половина XII – початок XIII ст. – один з найбільш цікавих у середньовічній історії людства період. В історії Європи і Передньої Азії в цей час відбувається злам у хрестових походах – одночасно релігійних війнах та військово-колонізаційних експедиціях західноєвропейських феодалів, в яких не останнє значення відігравав і фактор економічний. Останній проявлявся у прагненні купців Північної Італії та Південної Франції створити найсприятливіші умови для своєї торгівлі із Сходом. Тоді після загального релігійного піднесення християнського людства, що передував найбільшому за масштабами третьому хрестовому походові, коли на чолі армій хрестоносців стали найпотужніші володарі Англії, Франції та Германії, згодом відбулася дискредитація ідеї взагалі хрестоносного руху фактами захоплення “латинниками” столиці християнського світу – Константинополя – та знищення ними десятиліттям пізніше квітучих міст альбігойців на півдні Франції. Перша з подій стала однією з початкових віх у широкому наступі папства і католицького рицарства на широкому фронті від Полярного кола до протоків Босфор та Дарданелли.