Дмитро Яворницький - Дніпрові пороги

По-теперішньому пороги йдуть за таким порядком: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовніговський, Будильський, Аишній і Вільний .

У XVI віці, а саме року 1594, про Дніпрові пороги писав посол німецького імператора Рудольфа II, Еріх Ласота, який мав доручення од свого державця до запорожців і плив по Дніпру через усі пороги. Він налічує всіх порогів 12, починаючи з Кодака, Сурського порога, Лоханського, Стрельчого і далі з такими назвами, як і в « Книге большому чертежу ».

У XVII віці про Дніпрові пороги також писав французький інженер Боплан в своєму творі « Опис України ». Він налічує їх 13, причому теж деякі забори вважає за пороги.

Установилось з давніх часів, що той, хто хоче оглянути всі Дніпрові пороги, починає з огляду палаца та саду князя Потьомкіна в місті Катеринославі.

В дуже давню старовину, ще до християнської ери, на місці, де тепер сад, жили люди кам'яного віку. Двадцять років тому тут знайшли майстерню людини неолітичного, або новокам'яного віку, з кам'яними зернотерками, різним із каменю знаряддям, з посудом, із землі зробленим, з кістяками людини і з уламками кісток різних тварин того часу. Культурні шари передісторичної майстерні були зняті до основного ґрунту і геть чисто зметені.

В історичні часи коло Дніпрових порогів жили і проходили різні народи — скити, сармати, роксолани, алани, ост-готи, гуни, авари, або обри, хазари, угри, печеніги, половці, татари, запоріжці.

За часи запорожців на місці, де тепер Дніпропетровськ, була слобода Половиця, яка виникла коло половини XVII в., а місце, де тепер «парк», належало «абшитованому», тобто одставному осавулові колишнього запорозького війська Лазареві Остаповичу Глобі. Лазар Глоба мав тут «під скелею» водяний млин та «на байдаках» валюшу) і жив з двома товаришами, Гнатом Сидоровичем Каплуном та Микитою Леонтовичем Коржем. Всі вони містились в одній хаті і під одним дахом, « в коей было два отделения ». Глоба був нежонатий, перейшов «сюди на жительство» з Нового Кодаку з челяддю, 15 чоловіка кравців, займався садівництвом, «і ми з ним, — каже Корж, — удвох по всій горі нашого участку розсаджували дерева».

Все хазяйство Глоби було взято в «Казенне відомство», взамін 500 крб., які він одержав». Князь Потьомкін, купивши у Глоби його участок, казав ученому садоводові Гульдові насадити там «англійський сад».

Через вісім років у Гульда було в саду 507 штук «всех растений», між якими були ананаси, лаври звичайні, лаври арабські, гранати, персики, лимони, помаранчі, абрикоси, помадани, кателери, фиги, мирти, лаври, цикуси, розани, такси, флюси, пансониси, жасмини, цереси, ципрезуси, портулаки.

Перед англійським садом кн. Потьомкін наказав збудувати «дворець», а за будівничого призначив славетного в ті часи художника-архітектора Матвія Хведоровича Казанова. Палац будували три роки (1787–1789); цеглу для нього постачали з Києва по Дніпру човнами; низ зроблений був із білого каменю; середина та верх — із цегли, дах — тесовий.

Отже, після смерти Потьомкіна 1791 року палац швидко «осиротів» і почав розвалюватися. 1838 року імператор Микола І пожалував його катеринославському дворянству, а року 1839 він «подвергся пожару». Через десять років після того про нього писав сучасник, що його поновили або, краще сказати, перебудували з невеликими одмінами першого плану.

Кінець саду Потьомкіна, тепер парку імені Т. Шевченка, доходить до так званої Архірейськоїпротоки Дніпра, на дні якої з одного боку схована невелика забора. В кінці XVIII в., по скасуванні Запорізької Січі, протоку дано було місцевому архієреєві для лову риби «архірейському столу», через що та протока вкупі з заборою набула назви Архірейської.

Зразу за протокою простягся довгий острів Манастирський, він же Рябининський, Буряківський, Богомоловськи й. Острів має 1 верству і 65 саж. завдовжки, 125 саж. завширшки, всієї землі 70 дес.

Про цей острів французький інженер Боплан року 1635 писав:

«Манастирський острів круглий, високий, оточений скелями, які підіймаються на 25–30 футів у вишину; тільки один бік його, північний, спадистий; через те острів цей не затопляє вода в повноводдя. Свою назву він собі здобув од манастиря, який був колись на ньому і од якого ж одначе не зосталось жодного сліду. Він міг би бути придатним для життя, якби дозволили його береги. Він повний вужаків та гадюк».

Про гадюк, яких так багато було в часи Боплана на Манастирському острові, також розповідають і місцеві столітні діди, яким не раз доводилось бувати на острові. Раніш, ніж косити на острові траву, кажуть діди, треба було брати добрі ломаки в руки та вибивати там гаддя, а тоді вже братися за коси та косити.