Після невеликої перерви Трубецькой був призначений командувачем усіма військами на південних кордонах держави. Відбулося це в січні 1659 року. Таким чином, саме на Олексія Микитовича був покладений обов'язок вгамувати Івана Виговського. Щоправда, деякі історики вважають, що князь занадто довго намагався налагодити контакт з гетьманом, надав останньому необхідний для збору сил час.
29 березня 1659 року сили Трубецького перебували вже в Костянтинові на річці Сула. За деякими даними тут він вже об'єднався з силами Ромодановського і Безпалого, що повернулися. (За іншими, це відбулося пізніше — під Конотопом.) Відтіля вони пішли на Смілу, де їх чекав «виговець» Г. Гуляницький з Прилуцьким, Ніжинським та Чернігівським полками. Судячи з усього, саме на Гуляницького залишалося загальне керівництво, хоча тим же Прилуцьким полком безпосередньо командував майбутній правобережний гетьман П. Дорошенко. Під Смілою передовий загін Гуляницького напав на обоз князя Трубецького, але атака була відбита, і вже козакам ніжинського полковника прийшлося поспішно відступити. Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного російський воєвода послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків П. Дорошенка й оволодіти містом. [13] За іншими даними, Пожарського вислав проти Дорошенка до Срібного не Трубецькой, а Ромодановський із Лохвиць ще до виступу Трубецького з Путивля.
Як повідомляє літописець Самійло Величко: «Дорошенко як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди». Одразу по здобутті Срібного московіти почали розправу над мирним українським населенням: тих, хто чинив опір, було вбито, решту взято в полон. Через деякий час росіяни мали ще один успіх — в травні боярин Ромодановський розгромив вірні Виговськомучастини під Борзною — козаки вимушені були рятуватися у Ніжині, а московський воєвода вже по заведеній традиції спалив Борзну (це відбулося вже коли Конотоп був в облозі.) Згодом князь Ромодановський з військами був під Ніжином. Тут козаки дали їм бой, вже маючи в якості союзників татар ханського зятя Мамсир-мурзи. Але і ця допомога не дала виговцям виграти — боярин знов святкував перемогу, козаки повернулися до Ніжина, а орда «оборонною рукою» відступила в поле на Лосиновку В Ніжині таким чином були скуті козаки з Переяславського, Корсунського, Черкаського полків, а неподалік перебувало майже 6 тисяч татар.
В березні-квітні і гетьманці подекуди мали успіх. Так, між 10 та 20 квітня вірні йому війська спустошили околиці Старих і Нових Санжар, в яких стояв полтавський промосковський полковник К. Пушкар з 15 тисячами війська, полтавці ж, в свою чергу, спалили вірне гетьману м. Кобеляки. Під час боїв за Конотоп допоміжні завдання виконували віддані Виговському глухівські козаки. Вони повинні були перешкодити зв'язку Трубецького з Путивлем, посіяти паніку в російському прикордонні. Оскільки в Глухові базувався 8-тисячний козацький загін, рильський і севський воєводи, насправді, почувалися не найкраще, бо основні свої сили вони передали Олексію Трубецькому. В літературі існує думка, що останній міг відрізати глухівських козаків від Виговського і, навпаки, об'єднати свої сили з київським гарнізоном, якщо б разом з Ромодановським він відправив більш чисельні війська під Ніжин.
Однак більш за все, з огляду на тему нашої книги, нас потрібно цікавити, що відбувалося в іншому місці. Містом, де укріпилися війська Гуляницького, став той же Конотоп, який ще за півроку до того пограбували бійці Ромодановського. Сюди ж згодом підійшли чисельні війська Трубецького (вірогідно — їх частина кількістю до 30 тисяч [14] Літописець все ж наполягає на тому, що Конотоп обложило більш ніж стотисячне військо. В історичній литературі зустрічається число 70 тисяч з урахуванням козаків Безпалого і підкріплення Куракша.
), які розташувалися для ведення тривалої облоги.
Знайоме нам завдяки своїм відьмам місто, вперше з'явилося на деяких польських мапах, що ілюстрували Деулінське перемир'я 1618 року між Польщею і Росією. А в 1634 році при підписанні іншого, Полянівського, договору між тими ж державами укріплення Конотоп вже називається прямо в тексті документа, який віддав його Речі Посполитій. Місто на лівому березі річки Єзуч, притоки Сейму, швидко стало міцною фортецею. її стратегічне значення було обумовлено прикордонним положенням — Москва неодноразово висувала претензії на Конотопські землі. Під час національно-визвольної війни 1648–1657 років Конотопщина часто ставала місцем перебування російських посланців.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу