Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Загострення відносин виникає в 1655 році і під Любліном, де московські воєначальники не дозволяють полковникові Данилу Виговському приймати присягу місцевого українського населення на ім'я гетьмана Богдана Хмельницького, змушуючи їх коритися тільки Олексію Михайловичу, бо останній побачив у спільному українсько-московському поході на найзахідніші землі нашого народу можливість уже в 1655 році втілити в життя ідею "третього Риму", тобто розширити московські володіння до Вісли.

Проте найвідчутнішим незадоволенням з боку козацтва була його реакція на підписання Віленського миру між Москвою й Польщею 1656 року. Переговори, під час яких вирішувалася доля України, відбувалися без участі її посольства, яке очолював Роман Гапоненко, - його просто не допустили туди. Тобто московський цар знову зламав свою присягу, у зв'язку з чим на початку жовтня 1656 року в Чигирині, тодішній гетьманській столиці, відбулася загальна козацька рада Війська Запорозького, яка була спеціально скликана для обговорення результатів Віленської комісії. Посли, що повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, говорили: "Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви" (Акты ЮЗР. - М., 1861. - Т. ІІІ - С. 556).

За опублікованими свідченнями очевидців, розповідь послів дуже вразила Хмельницького, який кинувся "як божевільний, як такий, що зійшов з ума". Батько тодішнього генерального писаря І. Виговського клятвенно підтверджував й такі слова гетьмана: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, - не тільки під християнського царя, але й під бусурманського" (там само. - С. 556).

Ускладнення в стосунках з Москвою поглиблювалися й далі. Це пояснювалося насамперед тим, що Олексій Михайлович, який за допомогою козацьких полків досягнув визволення московських земель від шляхетського поневолення, а також, зайнявши майже всю Білорусь і Литву, відмовився від подальших воєнних дій, які мали б завершити повне вигнання польських загарбників з усіх історичних українських земель, й погодився на переговори з Польщею, сподіваючись стати і королем Речі Посполитої.

Гіркоти від того, що пізніше сталося у Вільно, козацькій старшині додавало й те, що влітку 1656 року царський посол Василь Кікін, прибувши до Чигирина, загадав гетьману подати свої пропозиції на Віленський з'їзд. Враховуючи це, Хмельницький вимагав, аби кордон з Польщею встановлювався "як за давніх князів руських". При цьому царському послу роз'яснювалося, що "...від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон" (Документи Богдана Хмельницького. - С. 502).

Але московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не поставила, заявивши королівським послам: "А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки" (Акты ЮЗР.- СПб., 1867.- Т. 5.- С. 16).

Таким чином Москва вирішувала тільки власні справи, серед яких головним було для неї розширення своїх володінь до Вісли, в першу чергу руками українського козацтва. Така інформація сприймалася в Чигирині, природно, гнітюче: "Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось" (там само.- Т. ІІІ.- С. 555).

На початку 1657 року полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького в Москві: "Он, гетман, Виленской комиссии не принял и был о том сумнителен, не для тово, чтоб покою не хотеть, а вести войну... а для того, что поляки на сьезде хотели делать оманою" (Акты ЮЗР. - Т. І. Добавления. - С. 10).

Але відвертого конфлікту між Москвою і Військом Запорозьким за життя Богдана Хмельницького не сталося, бо завдання, які поставили собі гетьман і московський уряд, торкалися різних сфер і не прийшли до колізії. За словами Андрія Яковліва, Хмельницький найбільшу увагу звертав на міжнародну політику, на зносини з іншими державами, за допомогою яких думав зміцнити державне становище України. На внутрішню консолідацію в державі, на зміцнення її адміністративного устрою він розмірно менше звертав уваги. Натомість Москва, не перестаючи слідкувати за політикою Хмельницького, хоч і дорікала йому іноді за неподання інформацій про його міжнародні зносини, але не робила з цього казусу для конфлікту. Зате всю свою увагу московський уряд звернув на вивчення внутрішньої ситуації в Україні, її фінансів, економіки, відносин між різними станами та групами населення. Численні посольства, які московський уряд висилав на Україну, використовуючи всі можливі для цього приводи, одержували таємні накази, в яких на першому місці стояли інструкції розвідувати, скільки доходів і з яких джерел збиралося на Україні колись на короля, а тепер - на гетьмана, які відносини існують між козацтвом і старшиною, як ставляться до гетьмана, як поводиться гетьман тощо.