Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Як можна переконатися з їх змісту, Війську Запорозькому надається право обирати свого гетьмана, мати власний козацький суд, податки збиратимуть місцеві урядники, реєстр може навіть перевищувати 60 тисяч, тобто, на перший погляд, цар дотримав свого слова, і Україна отримувала можливість жити за своїми законами. Але...

Для того, щоб Україна розвивалася як повноцінна держава, вона повинна була зберегти за собою право на зовнішні зносини, що є обов'язковою умовою такого статусу. П'ятою статею царського документа надавався Війську Запорозькому дозвіл на контакти із сусідніми державами з наступним повідомленням царя про зміст переговорів. Здавалося, це мало б ще раз засвідчити добру волю царя, виконання ним узятих від його імені в Переяславі Бутурліним зобов'язань. Однак вказана стаття мала ще й таке продовження: Війську Запорозькому заборонялося без царського дозволу мати стосунки зі своїми двома найвпливовішими сусідами - Туреччиною і Польщею.

А це вже було прямим порушенням царського слова.

Щодо інших питань, які порушувалися в "Статтях Богдана Хмельницького", то реагування московського самодержця на них відбилося в спеціальних грамотах. Зокрема, в першій мовилося:

"И мы, великий государь наше царское величество, подданного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана Войска Запорожского, и все наше царского величества Войско Запорожское пожаловали велели им быти под нашею царского величества высокою рукою по прежним их правам и привилиям, каковы им даны от королей польских и великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивати ничем не велели, и судитись им велели от своих старших по своим прежним правам, {а наши царского величества бояря и воеводы в те их войсковые суды вступатись не будут}. А число Войска Запорожского указали, есмя по их же челобитью, учинить спискового 60 000, всегда полное. А буде судом Божиим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самих меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообранному гетману на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем, {а при булаве гетманской староству Чигиринскому со всеми его приналежностями, которые преж сего при нем были, указали есмя быть попрежнему}. Также и именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" (Воссоединение...- Т.3. - С. 568–569).

Окремою грамотою Олексій Михайлович підтверджував право на передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву, ще однією - закріплювалися права української шляхти. Отже, разом з царськими грамотами "Березневі статті" й були відповіддю московського самодержавця на "Статті Богдана Хмельницького". І в них ми вже чітко бачимо порушення царського слова щодо збереження всіх давніх прав і звичаїв українського народу, які обіцявся іменем Олексія Михайловича зберегти боярин Бутурлін. Особливо ж впадає в око царський вердикт щодо права на міжнародні зносини: Москва взагалі забороняє без її відома мати дипломатичні контакти з найближчими й найбільшими сусідами України Туреччиною та Польщею.

Але ж Богдан Хмельницький саме тому пішов під протекторат єдиновірного православного царя, бо йому і козацькій старшині тоді Україна уявлялася як самостійна держава, і саме завдяки військовій допомозі Москви гетьман сподівався здійснити давній свій задум, про який говорив ще в лютому 1649 року перед польськими комісарами в Переяславі: "Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи" (там само. - Т. ІІ - С. 118).

Тобто йшлося про визволення з "лядської неволі" не лише власне козацької України, але й усіх руських земель Речі Посполитої, залежних від духовної влади київського митрополита, зокрема й на території сучасної Білорусі.

Однак саме тоді, коли білоруські селяни і міщани, вже з 1654 року присилаючи відповідні письмові звернення до українського гетьмана, виявляли бажання бути під протекторатом козацької держави, й починаються конфлікти з представниками царського уряду, які всіляко перешкоджали цьому. На вимогу царя проводилося навіть спеціальне розслідування з приводу того, що козацькі полковники, котрі очолювали полки на білоруському театрі воєнних дій і організували там військово-територіальний устрій на зразок Війська Запорозького, називалися білоруськими.