Іван Буртик - Тернистий шлях другої дивізії УНА

З пересуненням фронтів на захід, озлоблені німці лишали за собою тільки згарища. Залишений напризволяще український народ не мав тепер допомоги ні від кого. Тільки українська допоміжна поліція в спілці з ОУН таємно співпрацювали з народом, повідомляли людей про ворожі пляни, де будуть відбуватися нові облави і т. ін. Інстинкт самозбереження поставив націю перед вибором: вмерти зі страху перед смертю, або піти на смерть в обороні життя.

Вибір був зрозумілий. Після арешту Проводу та чільних членів ОУН законспірована Організація перейшла структурну реорганізацію для поновних дій. Втікачі та переслідувані владою окупанта, з допомогою членів Організації і поліції, в підлісних селах і околицях почали творити самооборонні відділи на Поліссі, Волині, а згодом в Галичині. Після вишкільних вправ вони стали першими зародками Української Повстанської Армії. Зростаюча надія й віра у власні сили національного визволення охопила майже весь народ страждаючої України.

Вісь Рим — Берлін — Токіо, з надмірно скорими оборотами, витончувалась та була близькою до зламу. Східний фронт тимчасово зупинився на кордонах Західної України. Чутки про перемир’я із Заходом, про зміну німецького уряду, врешті невдалий замах на Гітлера створили ще більший хаос і дезорієнтацію. Щоб змусити людей до послуху, німці встановили в Україні надзвичайний стан. За кожний непослух чи найменший проступок, людей карано смертю без суду. Такими діями вони доконали найбільший варварський злочин над населенням України. Тисячі людей по всіх містах сиділи у в’язницях, як заложники, чекаючи смерти. Списки імен заложників, призначених на страту, були розвішані по вулицях міст. Будь-який саботаж, здійснений совєтськими парашутистами, чи іншими ворожими людьми, був причиною розстрілу їм бажаного числа заложників. Наприклад, за замах на німецького поліційного старшину у Львові було знищено біля 50 осіб, у Києві за акт саботажу, розстріляно біля 300 заложників. Такі розстріли відбувалися по всіх окупованих містах України неодноразово. Для більшого страху зганяли людей на екзекуційне видовище, а в деяких випадках їх затримували, як, нових заложників. Перелякані фронтом, грабунками, облавами і розстрілами, люди окривалися в лісах, заздрячи звірині, що знала, як сховатися від людського ока.

У вирі мінливих подій, в половині 1944 року, пригляньмося до становища поділеного фронтами українського народу. З одної сторони знеможені війною німецькі окупанти, які все ще мали досить сил на тилах продовжувати дії нищення і грабунку, а з другої — совєтські переможці несли грозу пімсти нескореним і українським самостійникам.

Зростаюча в силі УПА стала не тільки в обороні беззахисного народу, а також була грізним пострахом для обох окупантів. Амнестія, видана Верховним Совєтом, за якою всі члени ОУН-УПА могли здати зброю і включитися в мирне життя, не мала найменших успіхів. У відповідь, спецвідділи НКВД докінчували розпочату народовбивчу акцію на зайнятих територіях. “Де бандьора? Чому ти не відступив з Червоною Армією?” — Без уваги на відповідь, людина, для НКВД, була винною. Була винною тільки тому, що ще живе. Старших без суду карано смертю на місцях, молодших без зброї гнано на передову лінію фронту. Взятих живими членів ОУН, так званих “бандерівців”, після катувань прив’язували шнурком до коня, волочили по вулицях міста, чи села на пострах живим. Коли повстанцеві біля Тернополя не вистачало набоїв, щоб не датися живим в руки, він розбив голову до муру, щоб не стати жертвою наруги.

Вже від перших днів перебіжчики та полонені Червоної Армії добровільно зголошувалися до боротьби з комунізмом. Та тільки команди Вермахту приймали їх у свої ряди, а партійний уряд і далі катеґорично не дозволяв творити будь-які відділи з чужинців.

Опоненти політики Гітлера супроти України і цілого сходу — Райхскомісар Розенберґ, генерал Берґер, генерал Браухіч, д-р Лайбрант та інші були в неласці аж до кінця 1943 і навіть 1944 року. Коли ж фронтові обставини змусили Гітлера переосмилити свої погляди щодо народів сходу, справа творення чужинецьких дивізій і навіть урядів ставала все більш і більш актуальною. Навіть непоступливий та зарозумілий Гіммлер був змушений прислухатись до голосу своїх вчорашніх опонентів. Питання практичного втілення цього пляну в життя, спірні погляди поділили німецьких політиків на два табори. Вчорашні опоненти партійної політики на чолі з Розенберґом і Вехтером захищали плян створення окремих національних комітетів з поневолених народів, для участи в боротьбі з комунізмом. А Гімллер із своїм штабом обороняв плян генерала Андрея Власова — створити Комітет Освобождєнія Народов Росії (КОНР). Гітлер, як і раніше, був в опозиції до цього пляну, але Гіммлер переконав його, і 14 липня 1944 року генерал Власов проголосив свій маніфест. Українців у цьому комітеті репрезентував маловідомий професор Богатирчук. Відомо, що він був свідомим українцем, але які причини спонукали його співпрацювати з ген. Власовим, невідомо. У зв’язку з реалізацією нових плянів, у вересні і жовтні німці звільнили з концтаборів і в’язниць декількох політичних в’язнів, у тому числі провідника ОУН Степана Бандеру і полковника Андрія Мельника.