Природні багацтва Слободської України.З лісу слобожане робили собі лерев'яні кріпості навколо міста й замки у самому місті, будівлю і все. що потрібно було в хазяйстві; нищилося страшенно багато ліса також на буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці 20, котрі зараз почали будувати українські слобожане, як тільки одержали привілеї на усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самородними здобутками — усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — терном, ліщиною, порічками, аґрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки-харсуни (Меіез іахиз), зайці, білки, виднихи, або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степах — сайгаки і дикі коні. Дикого птаства теж було дуже багацько — куріпок, перепелів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Не дивно, що тоді розповсюджено було ловецтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки солі було дуже багато, і її здобували на торських (по річці Тору), нині слов'янських, і маяцьких озерах. Ізюмська околиця Слобожанщини оселена була найголовніше тими переселенцями, котрих приваблювала отся сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували, окрім солі, ще й камінь для жорнів, крейду, котра йшла на хати-мазанки, гончарську глину, з котрої вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для культурного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була невиорана, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю, і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були, окрім баштанів з кавунами й динями, навіть виноградники для московських царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та розплоджувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був тутечки несуворий — повітря весною, літом і восени тепле. Татарські броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після монголо-татарського нападу ся країна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, де е гуляще місце — там і сідай. Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навідувалися й понадавали навіть свої татарські назвиська деяким перевозам — перелазам — на Донцеві, як ми бачимо це у «Книзі Великого Чертежа»21. Згодом Москва поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степ, мали на йому свої варти й станиці, клали тамечки свої «пам'ятки», себто листи зі звістками про зустріч з татарами і про їх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полонеників — бранців, або, як тоді казали, «язиків», бо вони повинні були розказати усе, що знали про свої напади. Відновлялася боротьба за степ між татари-ном-кочовником і осілим слов'янином-русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала Дике поле. Татари добре знали шляхи у заселену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася їм на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди, або перелази, щоб, як кажуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. «Книга Великого Чертежа» перелічує нам одинадцять таких бродів або перелазів — Каганський, Абаш-кин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський і інші; окрім сіх було ще багато інших, котрі не мали назвиська. Були татарські перелази і на інших річках — на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчику, Торчі, Осколі; на Тихій Сосні було перелазів, на котрих зроблені були башти і палі (ощепени — надолби).
Шляхи.Татарські шляхи в Україну простяглися по межиріччя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового й Донського водо-збірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів'я Молошних Вод, проходив поміж верхів'ями Молошних і Кінських Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки. Він проходив по теперішній Таврійській, Катеринославській, Харківській, Курській і Орловській губерніям. Між річками Мжою і Коломаком, у теперішньому Валківському повітові, був глибокий яр — перекоп, котрий об'їхати було неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давен стояли московські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кінці XVI і в початку XVII ст.
Читать дальше