Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Турки того дізнали, Голуба Волошина од себе пускали. Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє: «Сірченку Петре, пане молодий, На доброго коня сідай. Меж турками поспішай.».

Друга дума оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з-під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному погряниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до Слободської України. У Думі споминається про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по Слободській Україні. Односять часи, коли зложилася дума, до кінця XV або до початку XVI ст. Мені здається, що вона могла зложитися й пізніше — у XVII ст., коли вже великі й часті татарські напади на Лівобережну та Слободську Україну, звідкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати думи, коли там вже був пробитий Муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчину, або, що простіше, у Слобожанщину. Ранній склад думи у XVI ст. підтримується тим, що, по думі, степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тим у кінці XVI ст. там появляються вже запорізькі паланки», але і у першій половині XVII ст. він був татарським. Озов у думі був турецьким містом, значить, дума не могла зложитися раніше 1475 р., коли отсю Тану — Озов здобули турки від генуезьців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у XVII ст. Савур-могила думи є й тепер: вона лежить у Міуській окрузі Війська Донського, між р. Міусом та Кринкою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домонгольської доби од Озовського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим Водам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпечним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можна було мати надію спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за перепуттям, де розходилися у ріжні сторони шляхи, за полянами починався Муравський шлях, котрий проходив по Слобожанщині. У думі проводиться моральна думка про те, що не слід було залишати без помочі молодшого брата, котрий не мав коня і через те не міг поспішати за старшим та середульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів меншого, помагав йому, і коли вони повернулися з старшим додому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, ось за цю правду, за те, що він покаявся, батько та матір простили йому гріх і прокляли старшого сина. У цей самий мент приник за гостя й менший покійний син. А є ще єден варіант цієї думи, по котрому й старшого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повернулися додому, — бо обидва не узяли з собою на коней молодшого брата пішу-пішаницю.

Починається дума з того, шо із города Озова три брати рідненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат, менший, піша-пішаниця, за кінними братами уганяє і на біле каміння, на сире коріння свої ніжки козацькі-моло-децькі побиває, кров'ю слід заливає. Він прохає братів узяти його з собою між коней. Брати відмовляють йому в цьому, кажучи: «Ради б ми між коні узяти, але буде нас Озовська орда наганяти, буде в пень сікти-рубати і буде нам велику муку завдавати». А менший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли постріляли, а потім поховали, звірю й птиці на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його не здіймуться, на дванадцять частей розлетяться і їхня душа гріхів до віку не відкупиться. А що коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, на йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях, і промовив середульший брат до старшого: «Будем з-під червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату найменшому на признаку покидати». Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челядь (дівчата) піти погуляти. Середульший брат, одначе, на те не потурав, з-під червоного каптана чорні китиці видирав, а старший брат теє забачав, середульшого брата на сміх піднімав: «Либонь ти собі жіноцький розум маєш, що ти на собі прекрасну одежу теряєш». І бігли середульший та старший брати не день, не два, не три і не чотири, і до Савур-могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого найменшого брата пішу-пішаницю піджидали. А менший брат добіг до тернів, до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере-хапае, до серця козацького-молодецького прикладає, слізьми обливає, словами промовляє: «Сюди мої два брати кінні пробігали і, видно, їх Озовська орда доганяла і посікла-порубала, мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, на спочивку, минала, і коли б їх кість, — каже, — я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би». Добіг менший брат до Савур-могили і ліг на Савур-могилу. І вовки-сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерті дожидали. Менший брат семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоді на Савур-могилу схожає, голову схиляє, батькову-матчину молитву споминає і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очі видирали. І вовки-сіроманці набігали, кості по байраках розношали. А два брати кіннії до річки до Самари добігали, свої коні козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: «Як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матір'ю отвіт оддавати?» А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину удвох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець та й мати за ворота виходили, на здоров'є питали: «Чи в одній неволі бували, чи одному пану слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали?» А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває. Отець та мати старшого сина кляне, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя принімає, а менший син, піша-пішаниця за гостя приникає. І вже його слава не вмре, не поляже.