Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Участь Московської держави в українському заселенні.Що ж робила Московська держава в українському заселенню? Польща не могла узяти відповідної участі у сьому поважному державному ділі. Навпаки, Москва не випускала оборони і заселення з своїх власних рук і, ведучи його щодо великоросійського заселення у всіх подробицях яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меншу, і в українському заселенню Слободської України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу.

Держава лишила собі державні інтереси, а місцьові передала самій країні, і се було досить розумно і корисно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до українних воєвод, а сі писали про них листи у Москву, у Розряд, а іноді одсилали туди і їх самих. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод. Іноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план — «чертеж» сього місця. Будували кріпості та оселі іноді самі українці, іноді під доглядом московських воєвод; іноді на поміч присилатися великоросійські служилі люди. Гармати, порох присилав московський уряд, інколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати — вільготи від податків. Церкви та монастирі діставали теж чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а розпоряджався ними проміж себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське заселення було вільним, народнім і у ньому український нарід мав велике значіння і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд іноді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскорш забезпечити країну од татарських нападів (на татарських бродах та шляхах). І уряд сього досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправляти помилки своїх воєвод та приказних людей, котрі ніяк не хтіли згодитися з привілеями українських переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійських поселенців він неодмінно держався централізаційної політики.

Поширення території Слобожанщини.Ознайомившися з заселенням Слободської України, подивимося тепер, які були її наслідки і здобудки. скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сіл та деревень (було ще декілька хуторів; але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 села, деревні і слободи, 22 хутора і слобідки. У Харківському полку (разом з Ізюмським) тоді ж, у 1662 р., було

25 міст і містечок і 54 села і деревні; у 1732 р. — 32 міста і містечка,

26 сіл, деревень та слобід, 121 хутір та слобідка. За 8 років XVII ст. і 32 роки XVIII ст. збільшилося дуже число сіл та деревень. І се завсім зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпечніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харківський полк (149), Охтирський (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну територію займав Ізюмський полк, за ним ішов Харківський, потім Сумський та Охтирський. Слободські полки у 1732 р. займали значну частину теперішньої Харківської губернії (але далеко не всю), частину Воронезької, невеличку частину Курської та Війська Донського. Після 1732 р., здається, значно поширилася тільки округа Острогозького полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді донськими степами. Усі Слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами. Ізюмські козаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі осіли на Українській лінії на правому березі Донця. До Української лінії одійшло багацько полкових земель і угод, котрими козаки володіли по займанщинам і жалованним грамотам. Утісняли ізюмчан також поселенці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан — тепер там склалося нове поселення — Бахмутська провінція (при солоних заводах); мешканці її почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жалованним грамотам; на козацьких землях російські новопоселенці почали осажувати слобідки та хутори. Окрім Бахмутської провінції, слобожане на півдні гряничили з запорожцями, котрі у 70-х роках XVIII ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слов'янська), і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході Слободська Україна гряничила з Гетьманщиною, і з нею теж були суперечки за межі. Охтирський Оюбодський полк обмежувався з Гадяцьким та Полтавським Гетьманщини, і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четверті XVIII ст. ідуть меж ними суперечки за межі, особливо за погряничні міста — Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню її мешканців вона прилучена була до Охтирського Слободського папка. Потім Скоропадський та Апостол клопоталися, але марно, щоб повернути її знову до Гетьманщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе-таки залишився за Охтирським полком, також як і деякі інші міста, котрі справді були за межою. що отділяла Московську державу од Польщі по акту 1647 р. На північно-західньому погряниччю слобожане суперечилися за землі з путивльськими великоросійськими поміщиками. На землях, котрі слобожане призначали своїми власними, путивльські поміщики заснували 14 сіл та деревень і прийняли багато українців. І ся земельна суперечка вирішена була на пожиток слобожанам.