Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Чужоземні переселенці. Чужоземне заселення Слободської України було дуже невеличке — сюди приходили волохи, калмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харкові подвір'я і маєтності Хведора Шидловського, які були одібрані у нього за якусь провинність. Інші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили розміститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чол. Село Шидловського Балаклійку оддали волоському стольникові Єнакею, Новомлинськ — Мечнику, Волоський кут — полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польських). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шляхетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям — волохам. Із Задніпрянщини переселився в Слободську Україну теж волоський полковник «Ганський з охвіцерами Жіяном, Бедрягою та іншими. їм вийшов дозвіл визи-вати на поселення свою братію — волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, де їх поселено, а мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство декілька слобід з. підданими посполітими, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народнього життя являє з себе се волоське заселення. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході — і роздав їм за се землю та підданих у Слобожанщині. Слобожане прийняли чужинців ворожо, неприязно, бо ті люди нічого не зробили на користь країни — не захищали її від татар, не брали участі в її устрою, були чужинцями, не зв'язаними з країною і населенням навіть мовою, життям; навпаки, вони за Дніпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Кантемиром, не можна було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймати у козачі полки яко старшин та підпрапорних і дозволили купувати маєтності, себто їм одразу надавали стільки привілеїв, як і козацькій українській старшині. Не стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів, і полк доточували з тубільців — українців. У Чугуєві поселилися калмики іще у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх було там більш 1000 чол.; вони служили у війську. Проживаючи у Чугуєві, прийнявши православну віру і беручи шлюб з тубільцями, вони зовсім обрусіли. Проживали, або краще сказати кочували, таборували у Слободській Україні ще й цигане, котрі мали власний уклад свого життя. Євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гандлювали горілкою. Було, але зовсім мало — кілька десятків, поляків, мабуть, колишніх бранців; було трохи греків. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі поселенці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але нічого не робили на користь країни та його людності.

Вплив заселення на устрій Слободської України.Заселення країни мало великий вплив на її устрій, на її автономію, на економічні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й економічного життя, на її культуру й просвіту, на усе її життя. Все оце залежало од двох причин — перше від звичаїв національного життя українців у зв'язку з їх поглядами на те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливості, і вдруге — од обставин життя на нових місцях, де воно залежало не тільки од природи країни і народних звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане не тільки приводили з собою з-за Дніпра свої семейства, збіжжя та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до народа, бо його вибірала сама громада, приносили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, на грунті древнєруської культури; свою православну віру, рідну мову яко основу національності, свої звичаї, свої чудові пісні і меж ними історичні, так звані думи, в котрих розказана, хоча й поетично, але взагалі правдиво, уся історія українського народа — боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і волю, за свою політичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо, і переселенці перенесли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряниці і заселенню дикого поля. Придивляючися до переселенців, московські люди побачили, що се були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику ріжницю вони обізвали у своїх актах «черкасскою, старочеркасскою обьіклостію, обычностью», себто їх особливими звичаями. І до сих звичаїв вони спочатку однеслися обережно. Слободським полкам дають московські царі жалованні грамоти 75 на зразок тих привілеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Переяславській й інших умовах з Москвою. У сих грамотах була й вільна займанщина земель, якої не мав і не знав московський нарід, і вибори старшин, і усе те, що у московських грамотах та актах прозивається «старочеркасскою обнкностію» і являється устроєм стародавнього українського національного й соціального життя, котрого завжди домагався і яким хтів жити (а іноді, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година.