Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Перші добровільні помічники («гіві»), яких залишали для господарських робіт при фронтових частинах німецької армії, не отримували жодної платні. Встановленого пайка теж не було, харчі та тютюн за залишковим принципом приносили з кухні солдати, призначені наглядати за «помічниками». На кінець 1941 року, зі збільшенням маси добровольців та зі створенням перших охоронних команд з військовополонених, озброєні «гіві» почали отримувати певну платню, зазвичай від 13 до 17 райхсмарок. Їм присвоїли своєрідні звання, на зразок «стрілець («гіві»)» (Schutze (Hiwi)). У першій половині 1942 року платню почали збільшувати до 18–24 марок, а продуктовий пайок зрівняли з пайком німецького солдата [89] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 59800. — Арк. 6, 17; ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 57152. — Арк. 18–19, 46; ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 63490. — Арк. 9–10 зі зв.; ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 62012. — Арк. 50 зв. .

Нарешті, згідно із серією наказів ОКВ та командування окремих з’єднань Вермахту, на середину 1942 року схема забезпечення «гіві» стабілізувалась у вигляді трьох категорій оплати (додаток 6 до наказу ОКХ № 8000/42). Перша, найчисельніша категорія «добровільних помічників», які відслужили менше півроку, отримувала 30 райхсмарок на місяць. Платню здебільшого видавали окупаційними карбованцями, тобто звичайний «гіві» отримував 375 крб./міс. Другу і третю категорію становили добровольці, що прослужили, відповідно, півроку та рік. Їхня платня становила 36 РМ (450 крб.) для другої, та 42 РМ (525 крб.) для третьої категорій. Харчами «гіві» забезпечувалися на рівні з німецькими солдатами, вони їли з однієї кухні [90] ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 11. — № по оп. 13. — Спр. 44. — Т. 2 — Арк. 63–66. . Тут варто відзначити, що при перерахунках армійські інтендантські служби начисляли гроші за більш реальним співвідношенням райхсмарки до карбованця, тобто 1 РМ/ 12,5 крб., тоді як офіційний курс окупаційної валюти було встановлено на рівні 1/10.

Надання мила та службового одягу була необов’язковою, і залишалась на розгляд командирів частин. Це зумовило вкрай неоднорідний вигляд волонтерів, які за цим же наказом становили до 10 % всієї німецької армії на Сході. Неодмінною деталлю залишалась лише біла пов’язка на лівому рукаві з написом «На службі німецького Вермахту». Для українських добровольців у фронтових з’єднаннях іноді допускалось носіння синьо-жовтих пов’язок, тоді як командування тилових частин, що безпосередньо стикалось з українським підпільним і повстанським рухом, заборонило це ще у жовтні 1941 року. Пільги для сімей «гіві» встановлені не були. Тільки з 1 червня 1943 року українці, як вояки Східних військ, отримали таке ж матеріальне забезпечення для сімей, як і німецькі солдати [91] Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів: 2003 — С. 212. .

Дещо іншим було ставлення до солдатів допоміжної охорони («гіва») в складі охоронних дивізій, полків і батальйонів. Про їхній набір було оголошено ще в перші місяці вторгнення, але після різкого спротиву фюрера самій ідеї озброєних слов’ян, в офіційних наказах їх просто перестали згадувати. Тим часом охоронні дивізії та батальйони ландшуц, що здійснювали окупаційні функції на території РКУ, почали відчувати нестачу особового складу вже на початку 1942 року. Той ресурс резервістів старшого віку і молоді, непридатної до фронтової служби, який мав поповнити наявні охоронні частини та з’єднання, було застосовано для формування нових. Натомість, командири існуючих частин почали масово набирати добровольців з місцевого населення, чисельність яких дедалі збільшувалась.

В Києві, як уже зазначалось, було створено чотири школи «гіва-манів» (в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині, Печерську), та ще одну, для потреб охорони аеродромів, в Борисполі. Кожна школа випускала від 300 до 1000 охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. «Гіва-манів» набирали шляхом прямої мобілізації населення, або ж переформуванням самоутворених підрозділів. Принцип добровільності зберігався нехитрим способом — перед прийняттям присяги вояків питали, чи згодні вони служити у німецькій армії. Зазвичай, незгодних не було, так як умови служби у «гіва» були кращими, ніж у «гіві», і, тим більше, ніж умови праці остарбайтерів. Відмова означала для полонених повернення в табір, а для цивільних — примусові роботи. Нерідко ті, хто відмовлявся від служби, все-таки потрапляли до війська через півроку-рік праці у німецьких допоміжних службах (ОТ, УВД, НСКК).