Иван Дерейко: Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Саме тому історія збройних частин Вермахту і поліції з українців в РКУ є чи не найбільш міфологізованим моментом всієї «легіонової політики» [3] Так позначається практика створення державою іншонаціональних добровольчих частин (легіонів) в своїх збройних силах (напр. французький Іноземний легіон, іспанські Іноземні терції тощо). ІІІ Райху. Щодо нього існує найбільше стійких, але часто помилкових узагальнень, які стосуються як мети створення цих формувань, так і їхнього особового складу. Дуже часто ці узагальнення походять ще з часів Другої світової війни, і виникли вони з тогочасних пропагандистських штампів.

Глибоко дослідити історію даного явища можна виключно шляхом вивчення його локалізованих проявів. Адже українські добровольчі частини — це маса окремих збройних формувань, мета і обставини створення яких були різними, і далеко не завжди вкладалися в рамки якоїсь стрункої системи. Таких досліджень в сучасній українській історіографії — одиниці.

Рівень дослідженості даного питання вітчизняною історіографією донині залишається недостатнім, наявні ж публікації здебільшого зводяться до переказу усталеної суми знань авторів-попередників, або ж переліку додаткових фактів без їх прискіпливого аналізу. Ситуацію поглиблюють значний спадок ідеологічних нашарувань як радянської доби, так і еміграційної історіографії. Замовчування й відверта фальсифікація проблеми, розпорошеність архівних матеріалів та відомчий підхід до їхнього опрацювання, обмежений доступ дослідників до джерел надовго загальмували її висвітлення науковцями. Повної відповіді на основне питання — чому населення РКУ, незадоволене окупаційним режимом, брало участь в організованих нацистами військових формуваннях — досі немає.

Суспільна актуальність наукових зусиль у даному тематичному спектрі пов’язана з необхідністю подолання ідеологем і схем, які перешкоджають формуванню стабільної громадянської спільноти і використовуються політичними силами, які не сприймають ідею суверенної української державності.

У процесі дослідження українських військових формувань німецьких збройних сил в РКУ, нами було опрацьовано велику кількість наукових та публіцистичних праць, які безпосередньо, чи в рамках висвітлення дотичних тем, торкалися згаданої проблеми. Праці, які стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на три групи за проблемно-тематичним принципом:

1) науковий доробок радянських істориків;

2) праці західноєвропейських, американських вчених та дослідників з середовища української діаспори;

3) сучасні дослідження, передусім вітчизняних науковців.

Сприйняття, а відтак і рівень дослідження проблеми військового колабораціонізму на Заході та в СРСР суттєво різнилися. Так, сталінське видання «Великої радянської енциклопедії» визнає існування такого явища як колабораціонізм [4] БСЭ, т. 21. — М.: Гос. изд-во БСЭ, 1953. — С. 609. , але виключно через призму «класового підходу». В ній, зокрема, зазначається, що «політику співробітництва з загарбниками проводили капіталісти, поміщики, куркульство, верхівка католицької церкви». З цього базового твердження виходили всі наступні покоління радянських істориків, які були змушені торкатися даної теми. У висновках подібних видань знаходимо твердження, що колабораціонізм можливий лише у капіталістичному світі; в «першій у світі державі робітників і селян» нацисти «не знайшли того, що в умовах морально-політичної єдності радянських людей знайти було неможливо», окупанти «з числа класово ворожих радянському народу елементів вербували поліцейських, старост та інших зрадників. Однак чисельність їх була настільки незначною, що при всьому своєму бажанні організувати п’яту колону вони не могли» [5] Зелкин И. И. Фашистская оккупационная политика на временно захваченных территориях СССР // Зарубежная историография. — М.: Знание, 1976. — С. 41–42. . Саме таке сприйняття військових колаборантів як в Райхскомісаріаті «Україна», так і на інших окупованих радянських територіях, стало панівним і загальнообов’язковим. Тому навіть академічна радянська історіографія проблеми не позбавлена агітаційних та кон’юнктурних рис.

На Заході ж навпаки, кількість підходів до проблеми була значно більшою, завдяки відсутності ідеологічного тиску і доступності ширшого масиву джерел. Західні науковці розглядали проблему колабораціонізму здебільшого через призму нацистського окупаційного режиму чи німецьких збройних сил. У руслі західної історіографії йдуть і дослідження, здійснені українськими істориками діаспори.