Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

В своєму цікавому труді «Коліївщина у світлі новознайдених матеріалів» (1924) О. Гермайзе намагається довести, що повстання коліїв було ініційовано московськими властями. Ця точка зору стане провідною в дослідженнях вчених радянського періоду. Хоча твердження, що самодержавна московська влада співчувала українським селянам на Правобережжі та навіть ставилася прихильно до народного повстання (?!), видається досить дивним, особливо у світі подальших подій. А як же придушення повстання коліїв силами царської армії? У Гермайзе на це є відповідь: то вторгнення коліїв до зони впливу Туреччини змусило Москву втрутитися та приборкати повстанців. Про самих повстанців Гермайзе не дуже гарної думки, він вважає їх юрбою бурлак, в яких навіть ватажки були неписьменними, хоч він мав відомості про широке листування коліїв з московськими властями і турками та видачу численних «грамот», тобто закликів до участі в повстанні. «Коліївщина, – стверджує Гермайзе, – була справою степового українського гультяйства, одірваного від хліборобства, що збиралось на запорозьких степах, на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгівлею… Три моменти в ній виразно можна помітити і прослідкувати: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православної віри як ознаки, що по ній розрізняється приналежність до одного з непримиримо ворожих таборів, 3) лояльність до Росії й віра в те, що російський уряд має допомогти у боротьбі зі шляхтою і навіть організувати ту боротьбу». На наш погляд, таке бачення Коліївщини знецінює повстання, яке було боротьбою проти будь-якого панування і спробою створити незалежну державу на частині території України.

У творах багатьох українських істориків, наприклад, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича, можна побачити і позитивну оцінку Коліївщини. У радянський період історики приділяли багато уваги саме Коліївщині, але, на жаль, нав'язана комуністичною партією тенденція представляти Коліївщину і всю Гайдамаччину передвісницею Жовтневої революції, соціальним вибухом, у якому брали участь лише бідняки, ускладнює користування їхніми творами для сучасних студентів та фахівців. Але все ж таки вийшло чимало статей та монографій, в яких досліджено багато цікавого фактичного матеріалу. Тому не можна відхрещуватися від усіх без винятку досліджень радянського періоду: факти є факти, а от висновки можна і слід робити інші. Сучасні історики менш скуті ідеологічними кайданами, вони мають змогу дати об'єктивну оцінку подіям на Правобережній Україні у 1768–1769 роках.

Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.

Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII сторіччя: від 1702-го до 1775 ріку.

Українська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'єднала всі центральні та майже всі східноукраїнські землі, і лише західна Україна залишалася під владою польського короля. Але, увійшовши на умовах конфедерації до Московської держави (Переяславська рада 1654 p.), Україна стала об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох років, як російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. Це свідчило, що Москва почала втілювати в життя план послаблення України. Віленський договір фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника України – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, і він розгонув активну діяльність по створенню антипольської коаліції. До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія і Валахія. Це був амбітний проект: згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розподілена на сфери впливу, а Україна отримувала усі землі, заселені українцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалізувати ці плани.

Його фактичний спадкоємець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманські обов'язки до повноліття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвідченим політиком та дипломатом, хоробрим воєначальником. Проте обставини склалися таким чином, що він не зміг утриматися при владі. У 1658 році гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицією, дії якої призвели до російсько-української війни 1658–1659 років що переплелася з громадянською війною в Україні. Одним з тактичних ходів Виговського було укладення мирної угоди з Річчю Посполитою, відомої як Гадяцька угода 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний співучасник конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.