Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

Польській уряд пов'язував повстання Верлана з московськими урядовцями, які через російського полковника Полянського передали сотнику таємну інформацію. Та треба зауважити, що польські історики мали звичку подавати усі спроби українців зректися польського ярма як чужу інтригу. Немає документів, які б беззаперечно свідчили, що російська корона обіцяла допомогу своїм православним братам з України. Інша справа, що українські повстанці дійсно сподівались, що Росія є їхнім природним союзником у боротьбі, бо питання релігії було ключовим, а Росія вважалася оплотом православ'я, і треба не забувати, що дійсно чимало росіян щиро співчувало своїм православним братам, які були під релігійним ярмом католицької Польщі, тож, можливо, що це була воєнна хитрість – сам Верлан пустив байку про те, що російська цариця Анна таємно підтримує бунт. Але позиція російського уряду була більш цинічною та далекоглядною. Тому він радо відгукнувся на відчайдушне прохання поляків приборкати гайдамацьку орду. Можна припустити, що саме втручання російського уряду вирішило долю повстання. Справа у тому, що каральні акції польських військових лише загострювали ворожнечу. Прибуваючи до міста, де побували гайдамаки, вони хапали перших-ліпших селян та звинувачували їх у причетності до гайдамаків. А далі тортури, воєнно-польові суди і… нові гайдамаки. У 1735 році польський уряд визнав, що вельми витратна кампанія проти гайдамаків (кількість каральних загонів неупинно збільшувалась увесь час) не дає суттєвих успіхів. Кілька військових частин потрапили у гайдамацькі засідки і понесли великі втрати, а деякі польські загони старанно ховалися у відносно безпечних зонах, не бажаючи зустрічі з гайдамаками. Кінець кінцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу і отримав її. Війська під командуванням російського генерала фон Гайне були розквартировані на Правобережжі і разом з поляками почали масштабні акції по знищенню гайдамацьких загонів.

Головні повстанські сили були ліквідовані взимку 1735 року. Російські вояки захопили у полон отамана Моторного та на знак лояльності передали його до рук поляків, які стратили його після жорстоких тортур. Решта отаманів повели своїх вцілілих бійців на Запоріжжя. Полковник Верлан зі своїми сподвижниками і рештками повстанців втік до Молдавії. І хоча польський уряд бомбардував молдавського господаря вимогами видати Верлана та його товаришів, він так і не постав перед польським судом й в історії Гайдамаччини більш не згадувався. А ось його сподвижники, що втекли на Запоріжжя, повернулися до Правобережжя. Найцікавіше склалася доля полковника Сави Чалого. Це справжній епічний герой, непереможний рубака, для якого єдиний спосіб життя – війна. Повстав він разом з Верланом проти поляків, та після того, як московські війська виступили проти гайдамак, вирішив, що найбільший ворог України та його самого – російська корона. Тому, коли повстання було придушено, він зі своїм полком перейшов під руку отамана Пилипа Орлика, який планував воювати проти Москви у союзі з Туреччиною. Та коли Чалий зрозумів, що цей проект не буде реалізований через ненадійність цього союзу, він вирішив… повернутися до Правобережжя. Здається дивним, але людина, яка довгий час напоювала свою шаблю польською кров'ю, отримала повну амністію. Та розклад позицій змінювався дуже швидко, у Пилипа Орлика були зв'язки з партією прихильників вигнаного короля Ліщинського та він зміг домовитися з самим Потоцьким: Чалого навіть призначили полковником надвірних козаків у Немирові. Отак герой повстання Чалий став захисником польських шляхтичів та ворогом своїх старих товаришів-гайдамаків, які повернулися до боротьби. Після сутички з загоном своїх колишніх соратників Гриви та Медведя Чалого було оголошено зрадником. Його зловив колишній найкращий друг Гнат Голий взимку 1741 року та визвав його на лицарський поєдинок. Божий суд віддав перевагу Гнату Голому, Чалого було вбито.

Дії гайдамацьких загонів тривали і надалі. У 1750 році ситуація особливо загострилася, гайдамаки здійснили кілька вдалих бойових операцій, і польський уряд знов зажадав допомоги Москви. І знов її отримав, бо російський уряд побоювався, що повстання перекинеться на Лівобережжя. Саме тому ще у 1737 році з наказу московського фельдмаршала Мініха уздовж кордону була розбудована лінія форпостів і варт, щоб не пропускати гайдамаків і запорожців. Загони російської армії у Вишгороді, Крилові, в Орловській та Архангелогородській фортецях знаходилися у постійній бойовій готовності і могли бути швидко перекинуті до місця конфлікту. Кінець кінцем спільними зусиллями Польщі та Росії гайдамацькі повстання були остаточно придушені наприкінці 1750 року.