Юрій Сорока - Чорна Рада. 1663

Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україну вводилися все нові й нові царські війська. Окрім Києва, московські гарнізони з воєводами було розташовано в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Наляканий російським військом і погрозами Трубецького, Юрій Хмельницький пішов на такі поступки Москві, які в 1654 році Богдан навіть не став би розглядати. Що ж стосується Москви, для неї нові «Переяславські статті» стали значним кроком уперед у постійних намаганнях міцніше стиснути Україну в лещатах братерських обіймів. Але лише кроком — про повну перемогу говорити було ще зарано. Переяславські домовленості не тільки не забезпечили добросусідських відносин між гетьманським урядом і Москвою, але й не вирішили українського питання в цілому. Для того, щоб анулювати рішення «Гадяцького договору» і поширити свій вплив на Правобережну Україну, московським воєводам потрібно було витримати нову війну з Польщею, опертою на тогобічну козацьку старшину. І цю війну було невдовзі розпочато.

Уже в січні 1660 року почалися бої в районі Могильова. Варто відзначити, що загони польського війська зазнали невдач на самому початку кампанії, понісши досить відчутні втрати. Однак після цього влада Речі Посполитої не полишила планів повернути Україну під свій вплив. У травні того ж року поляки уклали мирний договір із Швецією, після чого, заручившись підтримкою Кримського ханства, польський уряд без пояснень причин припинив розпочаті переговори з Московським царством і налагодив підготовку до нової війни на теренах Білорусії й України. Польща відкликала військо із шведського напрямку, де після підписання мирного договору в Оливі у військовій силі не було необхідності. Цей крок сейму Речі Посполитої дозволив виставити для майбутньої кампанії тридцять дві тисячі жовнірів під командуванням коронного гетьмана Станіслава Потоцького.

Уточнімо, що фактичне командування військом здійснював не Потоцький, а коронний маршалок, польний коронний гетьман Єжи Любомирський. Як свідчать історичні джерела, коронний гетьман Станіслав Потоцький був на той період настільки хворим, що не міг сидіти на коні і його носили на ношах. Спільно з польськими полками вів своїх прихильників і колишній гетьман України Іван Виговський. Під його командуванням перебував двотисячний відділ козацтва. Крім того, виконуючи умови договору, на поміч польській армії з Криму до табору Потоцького і Любомирського прибула тридцятитисячна татарська орда.

Армія московського царя дещо поступалася польському війську кількістю бійців. У Москві ледь змогли назбирати 20 тисяч ратників, хоча слід зауважити, що це військо було досить добре озброєне й навчене чужоземними офіцерами. Командування ним здійснював боярин Василь Шереметєв. Значною мірою воєвода покладався на вже згадуваних автором «московських партизан», маючи на меті за рахунок їхніх козаків зменшити чисельну перевагу польсько — татарського війська. І, як показав час, недарма: на допомогу Шереметєву прибув двадцятитисячний український корпус під проводом Тимофія Цецюри. Після скликаної 17 липня 1660 року військової ради Шереметєв вирішив просуватися з військом із Василькова, де в той час перебувала його ставка, на Волинь, що й поспішив здійснити. Однак скоро кампанія повернулася так, що ініціативу перехопило польське командування.

Вирушивши наприкінці серпня з району Тернополя, польське військо пройшло повз Волочиськ і 6 вересня зупинилося під фортецею в Старокостянтинові, де й відбулось об'єднання з кримською ордою під проводом нуреддін — султана. У цей час Шереметєв дійшов до містечка Любар, що за кількадесят кілометрів від Старокостянтинова. Тут він зовсім несподівано для себе зітнувся з великим ворожим авангардом. За кілька годин воєводине військо було оточене й опинилося в дуже незручній для нього позиції. Витримавши кількаденні навальні атаки польського війська, Шереметєв мусив відступити. Зупинилося царське військо 27 вересня двадцятьма кілометрами східніше — у районі містечка Чуднів, де й було негайно оточене полками Потоцького й Любомирського. Усю надію московський воєвода покладав тепер на Юрія Хмельницького, який, за його наказом, виступив на поміч московським військам і, не поспішаючи, рухався до Чуднова. Але Любомирському вдалося порушити плани московського командування. Залишивши значні сили для облоги Шереметєва й Цецюри, він з рештою хоругв форсованим маршем рушив назустріч козакам Юрія Хмельницького. Зіткнення двох армій відбулося в районі селища Слободище, розташованого неподалік від Бердичева. На світанку 7 жовтня дев'ятитисячний загін польської кавалерії, посилений тисячею і двома сотнями піхотинців з десятком гармат, розпочали бій з козаками Хмельницького. Полякам допомагали двадцять тисяч татар нуреддін — султана.